— Як же я сумую, — прошепотіла Зоряна, злякаючись власного голосу у глухій тиші кімнати.
Її пальці зависли над старим фотоальбомом. На вицвілому знімку Олексій посміхався, піднявши на плечі маленького Артема.
Зоряна обережно провела кінчиками пальців по його зображенню. Дев’ять років пройшло, а біль залишилась такою ж гострою.
За вікном бушувала хуртовина, кидала снігові крихти в скло. Зоряна підвелася, піднялася до підвіконня, де стояло блюдце з палючою свічкою — річна пам’ятка. У такі ночі відсутність коханого важила ще сильніше.
— Я тримаюсь, чуєш? — вимовила вона, звертаючись до порожнечі. — Артем тепер майже зріст твій. А Левко… він так схожий на тебе.
У кутку тріщала піч. Зоряна огорнула себе старим пледом і сіла в крісло. Дерев’яний будинок в Карпатах скрипів під поривами вітру.
Вона не помітила, як задрімала. Можливо, пройшли хвилини, а можливо, години, коли три гучних стуків у двері розірвали спокій.
Зоряна здригнулася, миттєво прокинулась. Серце колотилося, ніби втікало з грудей. Хто міг прийти в таку пургу? Найближчі сусіди — кілометром.
Стук повторився — три чіткі удари, ніби хтось настоював.
Зоряна попрямувала коридором, у темряві натискаючи стіни. Її погляд упав на кухонний ніж, що лежав на столі. Вона схопила його і міцно стискає рукоятку.
— Хто там? — голос її тремтів.
Тиша. Потім знову — три удари, ще настійливіші.
Зоряна притиснула ніж до бедра і іншою рукою повернула замок. Холодне повітря влетіло разом із завірюхою, і на порозі з’явився силует.
— Зоряно, це я. Я повернувся. — сказав Олексій. Той самий, що зник дев’ять років тому, з сивиною на бороді, втомленими очима, знайомою усмішкою.
Ніж випав з охолоділих пальців. Зоряна колихнулася, ледве встоючи на порозі.
— Це… — її слова губилися. — Тебе вже немає.
— Я тут, — він крокнув вперед і обійняв її.
Тепло його тіла, запах землі після снігу, хруст під лапами старих черевиків — все це огорнуло її. Зоряна вхопилася за його куртку, притиснула обличчям до плеча, і сльози лились, немов річка. Їхні ноги підвисли, і вони впали на підлогу передвітряної прихожої.
— Як? — вимовила вона ледь чутно.
— Я розумію, ти не віриш, — Олексій гладив її волосся. — Але я все поясню. Спочатку закриймо двері — холодно.
Він підняв її на ноги. Зоряна не відпускала його, бо боялася, що він зникає знову.
— Хлопці? — спитав він, озираючись.
— Сплять, — відповіла вона, не відводячи очей від його обличчя. — Вони виросли.
— Я знаю, — усміхнувся він з легким смутком.
— Як це можливо? — торкнулася вона його щоки тремтячими пальцями. — Тебе… тебе вже немає. Я була там.
— Підемо, — взяв її за руку. — Потрібно поговорити. Часу мало.
Вони перейшли в кімнату. Зоряна запалила ще одну керамічну лампу. Олексій сів на край столу, оглядаючи приміщення, ніби намагаючись запам’ятати кожен кут.
— Ти бережеш цей дім, — сказав він тепло.
— Про що ти? — просила вона. — Де ти був? Чому саме зараз?
Олексій глибоко вдихнув і подивився їй у очі.
— Я все розкажу. Сядь, будь ласка.
Зоряна підкинула кілька дров у піч. Полум’я спалахнуло яскравіше, розливши по кімнаті м’яке помаранчеве світло та дивні тіні.
Вона затрималась, ніби відтягуючи мить, потім підійшла до старого буфету і дістає темно‑синю чашку з тріщиною на краю, яку не торкалися дев’ять років.
— Не очікував, що ти її зберегла, — сказав Олексій, приймаючи чашку з гарячим чаєм.
Зоряна жадібно вивчала його, боячись пропустити будь‑яку деталь. Її погляд скочив по знайомих рисах: зморшка між бровами, шрам на підборідді, що залишився з дитинства. Її рука сама тягнулася до нього — пальці обережно торкалися зап’ястя, плеча, бороди, ніби перевіряли, чи не грає з нею очі.
— Ти справжній, — прошепотіла вона сухими губами, а потім, майже неслышно, запитала: — Розкажи… де ти був усі ці роки?
Олексій довго мовчав, дивлячись у вогонь, перш ніж почати.
— Коли я пішов, я не потрапив туди, куди зазвичай йдуть усі, — сказав він. — Затерявся. Не дійшов до мети.
Він зробив ковток чаю і продовжив:
— Спочатку було щось на кшталт темного, в’язкого простору. Як густий туман, що можна відчути. Я блукав там довго, не розуміючи, чи жив я, чи вже ні.
Зоряна слухала, затримуючи подих. Вона так стискала його руку, що пальці почали неміти.
— Потім я опинився в місці, що називають Лимбом. Це, мов… — він спотикався, підбираючи слова. — Як безкінечний вокзал, де ніхто не знає, куди йдуть потяги. Там немає тіл, лише відчуття.
Олексій поставив чашку і подивився їй прямо в очі.
— Ти навіть не уявляєш, скільки там таких, як я. Заблукалих, втрачених. Тих, хто не може йти далі.
— Хто вони? — запитала Зоряна.
— Різні люди. Старий, що все життя не міг пробачити брата і вийшов, не помирившись. Жінка, що залишила дитину в пологовому будинку і плакала без упину. Хлопець, що загинув у бійці і досі не розуміє, що його вже немає серед живих.
Олексій зітхнув і провів рукою по волоссю — цей знайомий жест стискав серце Зоряни.
— Вони всі чимось прагнуть. Хочуть виправити чи повернути те, що втратили. Але ніхто не знає, як.
— А ти? — вона заглянула в його очі. — Чого ти хотів?
— Повернутися до вас ще раз, — відповів він простим голосом. — Усі ці роки я лише згадував ваші сміхи, ваші жарти, запах волосся Левка, коли він сів мені на шию, руки Артема, коли він вперше схопив молоток.
Тиша накрила кімнату, а за вікном продовжувалась хуртовина, ніби весь світ звузився до цих стін.
— Я бачила, як дерево впало на тебе, — раптом виговорила вона. — Мені подзвонили з роботи, я кинула все і побігла. Через весь село, у школярському комбінезоні.
Її обличчя скривилося від болю спогадів.
— Ти не уявляєш, як я страждала після цього. Питала себе, чому саме ти, чому саме ми залишилися, коли було так важко.
Вона підходить до комоду, відкриває верхню шухляду і дістає пошарпану нотатку.
— Бачиш? Це квитанція з ломбарду. Я продала срібний кулон, щоб купити хлопцям їжу. Артем тоді захворів, а грошей не було навіть на ліки.
Олексій піднявся і обійняв її ззаду. Вона відчула його тепло і задрожала.
— Зорюно, прости мене за все.
— За що? — вона повернулася до нього. — За те, що тебе не було? Що ти залишив нас?
— За те, що ти залишилася одна, — притиснув її до себе. — За те, що тобі довелося бути сильною за нас обох. За те, що кожен день ти робила вигляд, ніби все гаразд, а всередині була порожнеча.
Зоряна заплакала — тихо, без крику. Сльози лилися по її обличчю.
— Я щороку ставлю пиріг на підвіконня, — прошепотіла вона. — Як вчила бабуся. А потім всю ніч сиділа і чекала… не знаю чого.
Вони довго стояли в мовчанні. Потім Зоряна підняла голову і запитала:
— Ти залишишся тепер? З нами?
Він не відповів, лише міцніше обійняв.
— Олек? — нарешті вигукнув він. — Я не знаю правил. Я просто… опинився тут.
Зоряна відчула, як ноги підкашуються, і Олек підхопив її, віднісши до крісла. Вона притиснулася до його плеча, вдихаючи забутий, рідний запах.
— Не йди, доки я не засну, — просила вона, закриваючи очі.
— Не підеш, — пообіцяв він, погладжуючи її волосся.
У полудрімі вона почула його шепіт:
— Я теж не знав, як бути без тебе…
Зоряна прокинулася від перших сонячних променів, що пробивали штори. Вона все ще сиділа в кріслі, укрита пледом. Олек сидів навпроти, дивлячись на неї з тією ж ніжністю, що колись.
— Доброго ранку, — м’яко усміхнувся він. — Ти спала лише кілька годин.
Зоряна різко підвелася, стримуючи залишки сонливості. Ранок означав, що це не сон. Він справді повернувся.
— Хлопці скоро прокинуться, — схопила вона, хвилювання стискає горло. — Вони не повірять своїм очам. Ти навіть не уявляєш, як вони сумували. Особливо Артем.
Олек зупинився, згадуючи, як давно не говорив «тато».
— Я візьму твою руку, — сказав він.
— Зорюно, — почав він тихо, — маю сказати тобі важливе.
Її серце затрималося.
— Я не можу залишитися, — сказав він.
— Що? — різко відрізала вона руку. — Чому? Ти ж тут! Я відчуваю тебе, бачу, торкаюсь!
Вона схопила його за плечі, ніби намагаючись утримати його фізично.
— Це… дозвіл, — повільно відповів він. — Одна ніч. Я сам не знаю, як це працює.
З кожним новим променем світла, що пробивав штори, він наче розчинявся. Світанок тягнув його назад, туди, звідки не повертаються.
— Ні! — крикнула Зоряна, голос її розірвався, коли вона кинула боязкий погляд у дитячі кімнати. — Тільки не зараз. Не коли я знову тебе знайшла!
Олек обійняв її, притискаючи до себе.
— Послухай мене. Я прийшов, щоб ти знала — я поруч. Завжди був. Кожну хвилину.
Коли ти плакала вночі в підушку, щоб діти не чули. Коли Левко захворів легенями, і ти не спала три ночі підряд. Коли Артем бився в школі, захищаючи вашу гідність.
Зоряна вдарила його кулаками у груди.
— Якщо ти був поруч, чому не допоміг? Чому лише спостерігав?
— Я не міг, — його голос задрімав. — Я був… тінню. Спостерігачем.
З коридору донісся сонний голос:
— Мам? З ким ти розмовляєш?
У дверному прорізі стояв Левко, волосся розпатлане після сну, піжама звисає на плечах, рукава підкочені.
Хлопець потер очі кулаком, ніби не довіряючи зору. Його погляд спрямувався до чоловічої фігури поруч із мамою, зрачки розширились від нерозуміння.
— Тато? — прошепотів він.
Зоряна обернулася до сина, сльози лилися по її обличчю.
— Так, Левчику! Тато повернувся! Він… — вона зупинилася, помітивши дивний вираз обличчя сина.
— Мам, з ким ти говориш? — Левко к
