Мене звати Петро Іваненко, я живу в Умані, у Черкаській області, де тихі вулиці ховаються під кронами старих лип. Я не бідний, не мільйонер, та за довгі роки зібрав собі трохи: будинок, дачний ділянка, «Жигуль», трохи заощадок на чорний день. Разом із дружиною Ольгою ми завжди були тими батьками, що віддавали дітям усе найкраще, навіть коли залишалися з мінімумом. Ми жертвували собою, вірячи, що це наш обов’язок. Згодом зрозумів, що вдячність не завжди приходить у відповідь – частіше це просто звичка до підмоги.
У нас троє дітей: Сергій, Зоряна і Дмитро. Усі вже дорослі, самостійні – принаймні, так має бути. Сергію майже сорок, а парадокс у тому, що кожен з них постійно «на межі» – у фінансових скрутах, у життєвих кризах. Першим до мене прийшов Сергій. Молодий, амбіційний, але вічно скаржиться: «робота не та», «начальник дурень», «клієнти неблагодарні». Я допоміг йому купити першу машину, підкинув на внесок за квартиру, потім на ремонт, потім на лікування дружини, а потім – просто «перепрацював». Давав, бо я батько. Бо люблю. Бо як відмовитися рідному сину?
Зоряна – наша «принцеса», ніжна, творча душа. Її шлюби розпадалися один за іншим, робота не трималась довше кількох місяців. Вона телефонувала в сльозах, голос тремтів: «Тату, немає грошей на оренду…», «Тату, борги душать…», «Тату, ти ж мене не залишиш?» І я не залишав – переводив гривні, втирав її сльози через телефонну трубку. Дмитро, наймолодший, вважав, що світ йому винен. Працювати «на дядю» не хотів, мріяв про власний бізнес. Я інвестував у його мрії: перша спроба – провал, друга – крах, третя – порожнеча. Після цього з’явились кредити, а потім просто «підтримка на життя». Я давав, давав, давав.
Коли Ольга померла, я залишився сам. Діти приїхали на похорони, обійняли, поплакали. Через тиждень телефонні дзвінки знову запрацювали. Зоряна: «Тату, знаєш, важко, потрібен адвокат, допоможи…» Сергій: «Тату, тепер ти один, витрат менше, підкинь трохи». Дмитро: «Тату, мама б не відмовила». Я переводив гроші не тому, що хотів, а тому, що боявся порожнечі. Хоча б якийсь голос у трубці, хоч би «дякую», хоч би відчуття, що я потрібен. Але «дякую» давно зникло – залишились лише нові прохання, як ехо в колодязі.
Рахунок швидко втратився. Я рахував кожну копійку в крамниці, відмовився від поїздок до друзів, не купив нову куртку – «нащо, стара ще живе». І раптом зрозумів: діти не питають, як моє здоров’я, чи сплю я вночі, чи запрошують у гості. Лише повідомлення: «Тату, підкинь ще раз…», «Тату, я поверну» – а повернення ніколи не було. «Тату, ти ж сильний, впораєшся». Одного вечора, сидячи на кухні з охолодженим чаєм, усвідомив: я виснажився. Не старістю, не втомою тіла, а тим, що став для них живим банкоматом.
Тієї ночі написав три листи – Сергію, Зоряні, Дмитру. Короткі, але тверді: «Люблю вас. Дав вам усе, що міг. Тепер ваша черга стати на ноги. Більше ні копійки, без виправдань. Ви сильні, я вірю в вас. Але я вже лише батько, а не гаман. Сподіваюся, колись ви зателефонуєте не за грошима, а просто так». Відповідей не чекав, а вони прийшли. Сергій мовчав – ні слова. Зоряна надіслала гнівний лист: «Дякую, тату, ти нарешті нас зрадив!» Дмитро зателефонував. Довго мовчав, потім вигукнув: «Вибач. Ти правий. Я навіть не пам’ятаю, коли питав, як у тебе справи». Його голос тремтів, і я вперше почув у ньому сором.
Минуло майже півроку. Я знову їм, що люблю, а не те, що дешевше. Придбав теплу куртку – першу за роки. Записався до клубу для пенсіонерів, де вчать малювати – фарби оживили мої сірі дні. Вперше не соромлюсь жити для себе. На день народження прийшов Дмитро без прохань, без натяків. Приніс шматок торта і сказав: «Знаю, я знайшов нормальну роботу. Хочу, щоб ти був мною гордий. Не за те, що ти дав, а за те, що я сам справився». Я заплакав – не від горя, а від гордості, що пройшов крізь втому і образу.
Вони звикли, що я завжди з гаманом під рукою. Я був їхнім спасальним кругом, вічним боржником – за любов, за дитинство. Але я втомився бути машиною для роздачі грошей. Сергій і Зоряна досі мовчать – можливо, зліться, можливо, не знають, що сказати. Я більше не чекаю їхніх дзвінків з протягнутою рукою. У мене є будинок, полотна, фарби, і я навчаюсь дихати вільно. Дмитро дав мені надію, що не все втрачено, що мої діти ще можуть стати людьми, а не живими залежниками. Я більше не банкомат – я батько, який хоче, щоб його любили за душу, а не за рахунок у банку. І вперше за довгі роки я вірю, що це можливо.
