Мене звати Петро Іванов, я живу в Білій Церкві, де Київська область ховає свої вузенькі вулиці під кронами старих лип. Я не бідняк. Не мільйонер, звісно, та за довге життя зібрав трохи: будинок, ділянку за селом, «жовтий» автомобіль, кілька тисяч гривень на чорний день. З дружиною Оленою ми завжди були тими батьками, що віддавали дітям усе найкраще, навіть коли залишалися з крихами. Ми жертвували собою, вважаючи, що так має бути. Але з часом зрозумів: подяка не завжди приходить, а часто лишається звичка до підрахунків.
У нас троє дітей: Сергій, Зоряна і Дмитро. Усі вже дорослі, самостійні — принаймні, так має бути. Сергію майже сорок. І ось парадокс: усі троє живуть у вічній «бедності», на краю прірви. Першим до мене прийшов Сергій. Молодий, сповнений амбіцій, та постійно скаржиться: робота не та, бос — дурень, клієнти — неблагодарні. Я допоміг йому купити перший «жовтий», віддав гроші на внесок за квартиру, потім на ремонт, потім на лікування дружини, а потім — просто «підтримку». Давав, бо я батько. Бо люблю. Бо як відмовити рідному сину?
Зоряна — наша принцеса, ніжна, творча душа. Її шлюби розвалювалися один за одним, робота не трималась довше кількох місяців. Вона дзвонила в сльозах, голос тремтів: «Тату, нема грошей на оренду…», «Тату, борги душать…», «Татусю, ти ж мене не залишиш?» І я не залишав — переводив гроші, рятував, витираючи сльози через телефонну трубку. А Дмитро, наймолодший, вважав, що світ йому винен. Працювати «на дядю» не хотів, мріяв про власний бізнес. Я інвестував у його мрії: перший раз — провал, другий — ще один крах, третій — порожнеча. Потім пішли кредити, а далі просто перекази «на життя». Я давав, давав, давав.
Коли Олена померла, я залишився один. Діти приїхали на похорони, обійняли, поплакали. Через тиждень дзвінки знову стали ланцюжком: Зоряна: «Тату, знаю, тобі важко, треба адвокат, допоможи…» Сергій: «Тату, ти тепер один, витрати менше, підкинь трохи». Дмитро: «Тату, мама б не відмовила». Я переводив гроші не тому, що хотів, а тому, що боявся залишитися в порожнечі. Хоча б якийсь голос у трубці, хоч би одне «дякую», хоч би відчуття, що я потрібен. Але «дякую» давно не звучало — лише нові прохання, як ехо в криниці.
Рахунок танув на очах. Я почав рахувати кожну копійку в магазині, відмовився від поїздок до друзів, не купив нову куртку — «навіщо, стара ще жива». І раптом зрозумів: діти не питають, як моє здоров’я, чи сплю я вночі, не кличуть у гості. Лише повідомлення: «Тату, підсунь ще разок…», «Тату, я потім поверну» — ніхто ніколи не повернув. «Тату, ти ж сильний, впораєшся». Одного вечора, сидячи на кухні з охолодженим чаєм, я усвідомив: я висихаю. Не від старості, не від втоми тіла, а від того, що став для них живим банкоматом.
Тієї ж ночі я написав три листи — Сергію, Зоряні, Дмитру. Короткі, та тверді: «Люблю вас. Дав вам усе, що міг. Тепер ваша черга стояти на ногах. Більше ні гривні, без виправдань. Ви сильні, я у вас вірю. Але я тепер просто батько, а не гаманцева скриня. Сподіваюся, колись ви подзвоните не за грошима, а просто так». Відповідей не чекав, та вони прийшли. Сергій мовчав — ні слова, ні звуку. Зоряна надіслала гнівний лист: «Дякую, тато, вирішив нас усіх зрадити в останню мить!» Дмитро подзвонив. Довго мовчав, а потім вигукнув: «Вибач. Ти правий. Я навіть не пам’ятаю, коли спитав, як у тебе справи». Його голос тремтів, і я вперше почув у ньому сором.
Минуло майже півроку. Я знову їм, що люблю, а не лише найдешеві. Придбав собі теплу куртку — першу за багато років. Записався до клубу для пенсіонерів, де вчать малювати — фарби оживили мої сірих днів. Вперше не соромлюсь жити для себе. А на день народження прийшов Дмитро. Без прохань, без натяків. Приніс шматок торта і сказав: «Вирішив влаштуватися на нормальну роботу. Хочу, щоб ти був мною гордий. Не за те, що ти мені дав, а за те, що я сам справився». Я заплакав — не від горя, а від гордості, що пройшов крізь втому і образу.
Вони звикли, що я завжди поруч з гаманцем готовим. Я був їхнім рятувальним кільцем, їхнім вічним боржником — за любов, за дитинство. Але я втомився бути машиною для роздачі грошей. Сергій і Зоряна поки мовчать — можливо, зліться, можливо, не знають, що сказати. Та я більше не чекаю їхніх дзвінків з простягнутою рукою. У мене є будинок, полотна, фарби, і я навчаюся дихати вільно. Дмитро дав мені надію, що не все втрачено, що мої діти ще можуть стати людьми, а не живими нарахами. Я більше не банкомат — я батько, який хоче, щоб його любили за душу, а не за рахунок у банку. І вперше за довгі роки я вірю, що це можливо.
