«Як же тобі не соромно з таким подарунком на моє свято зявитися? Я ж на частування витратила більше!» прохрипіла свекруха, але одразу ж пошкодувала…
Оксана глибоко вдихнула, відчуваючи, як серце бється наче у полоні. Вона поправила рукав насичено-синьої шовкової сукні, що облягала її стан, міцно тримаючи кожну лінію з вишуканою грацією. У дзеркалі стояла жінка, яка прагнула бути ідеальною не тільки ззовні. Перлові сережки, подаровані Олегом на річницю, м’яко виблискували у світлі лампи, додаючи образу шляхетності. Сьогодні був особливий день шістдесятиріччя Марії Іванівни, свекрухи, з якою колись у Оксани були теплі, майже дочірні стосунки. Вона хотіла, щоб цей вечір став святком любові та вдячності.
Позаду лунали кроки, і на порозі зявився Олег високий, зібраний, з ледь помітною усмішкою, поправляючи вишивану сорочку. Його погляд ковзнув по дружині, і в очах зайнявся вогонь захоплення.
«Оксанко, ти готова?» запитав він, підходячи. «Матуся вже двічі дзвонила. Гості починають збиратися.»
«Майже», відповіла Оксана, беручи з комоди акуратно загорнутий подарунок. Папір переливався золотистими візерунками, стрічки були зав’язані з особливою турботою. «Ти певен, що це хороша ідея?»
Олег підійшов, обійняв її за плечі, притягнув до себе. Його тепло завжди дарувало впевненість.
«Звісно», прошепотів він. «Уяви тільки, як вона здивується, коли дізнається, що отримає нову піч. А твій вишитий рушник… це ж справжня робота! Це не просто подарунок це память, це наша родина. Вона обовязково це відчує.»
Оксана міцніше стиснула пакунок. У пальцях відчувалася легка дрож не від страху, а від хвилювання. Три тижні тому вони з Олегом довго сперечалися, що подарувати Марії Іванівні. Стара піч у хаті свекрухи давно перетворилася на проблему: димар забивався, заслінка не закривалася, а вогонь часто гас. Оксана наполягла на новій не просту, а сучасну, з міцного чавуну. Це було дорого, але вона вважала, що справжній подарунок має бути корисним.
«Але ж піч не принесеш на свято», жартував тоді Олег. «Уяви: ми заходимо, а за нами несуть вагу. Гості подумають, що це не ювілей, а будівництво.»
«Тоді спочатку подаруємо щось від душі», відповіла Оксана. «Я вишию для неї рушник. А потім сюрприз. Нехай буде два подарунки: один від серця, другий для хати.»
І вона взялася за роботу. Кожного вечора, коли діти засинали, Оксана сідала за вишивання. У думках оживали спогади про літо в селі свекрухи: стара хата з різьбленими вікнами, сад, де цвіли вишні, запах свіжого хліба з печі. Рушник вийшов теплим, наповненим символікою кожен хрестик був не просто ниткою, а частинкою душі.
Та останнім часом Марія Іванівна змінилася. Стала гіркою, як полин. То нарікала, як Оксана готує борщ, то вказувала, як треба виховувати онуків, то зітхала: «За моїх часів наречені вміли поважати старших». Олег заспокоював: «Це вік, їй важко без тата». Оксана мовчала, але всередині накопичувалося, як вода за дамбою.
«Поїдемо, бо спізнимося», сказав Олег, беручи ключі. «Не будемо засмучувати матір з самого початку.»
По дорозі вони зупинилися біля квітникаря. Оксана вибрала великий букет з білих та червоних мальв символів рідного дому. У возі запах квітів змішався з ароматом свіжого сіна. За вікном миготіли поля, вкриті золотим колоссям, старі верби біля дороги все було таким знайомим, як дитинство.
«Думаєш, вона здогадається про піч?» запитала Оксана, коли вони піднімалися до хати свекрухи.
«Звідки?» усміхнувся Олег. «Ми ж нічого не казали. Це буде справжній сюрприз.»
Двері відчинилися, і на порозі зявилася Марія Іванівна. Шістдесят років, але виглядала вона молодо: охайна зачіска, вишита сорочка, наче зі спогадів. Та в очах блиснуло щось гостре, коли вона побачила Оксану.
«Олежку!» скрикнула вона, обіймаючи сина. «Як же я тобі рада! А ти…» вона поцілувала невістку в щоку швидко, наче виконуючи обовязок. «Заходьте, люди вже зібралися.»
Х
