Шанс не втратити найкращу подругу
З того часу, як закінчили школу, минуло більше десяти років, а Віра з Олесею досі лишалися друзями. Їхня дружба почалася ще в сьомому класі, і з тих пір вони були майже нерозлучні. Віра переїхала з батьками до іншого міста й прийшла вчитися до нової школи. Вчителька представила її класу й посадила за третю парту з темноволосою дівчинкою.
— Це Віра, вона буде вчитися в вашому класі, — і звернулася до неї: — Проходь, Віро, сідай із Олесею.
Віра кивнула й сіла поруч. Шукаючи пенал у сумці, згадала, що забула його вдома на столі. Тоді нова сусідка простягнула їй запасну ручку.
— Пенал вдома залишила? — запитала вона, і Віра зізналася.
— Так, дякую, виручила.
Так вони й подружилися. Виявилося, що живуть на сусідніх вулицях, тому зі школи завжди поверталися разом. Час минав. Дівчата дорослішали. Вже ділилися косметикою, іноді мінялися одягом і лишалися найкращими подругами. Віра й не думала, що їхня дружба буде такої міцною, але життя показало — разом їм було добре. Вони відкривали одне одній дівочі таємниці.
У старших класах почали подобатися хлопці, і ті теж поглядали на них із цікавістю.
Після школи разом вступили до університету, жили в одній кімнаті гуртожитку. Ближче до випуску їм обом сподобався один і той же хлопець — Тарас. Але він обрав Олесю, хоча Віра таємно сподівалася, що його вибір паде на неї. Та на жаль!
З Тарасом познайомилися випадково, коли поверталися з кінотеатру під час дощу. Дівчата промокли й вирішили не чекати, поки він закінчиться. Саме тоді біля них зупинився не дуже новий автомобіль. Вікно відчинилося, і водій ввічливо запропонував:
— Дівчата, заходьте, підвезу. Куди вам?
Віра з Олесею сіли на заднє сидіння й назвали адресу.
— О, це студентський гуртожиток, — весело сказав водій. — Мене звати Тарас, давайте знайомитися.
Подруги представилися, а Тарас всю дорогу жартував, розповідаючи історії про свою роботу таксистом. Молодий, чорнявий, із блискучими очима, він посміхався сліпучею усмішкою.
Коли вони виходили з машини, Олеся замислено подивилася на авто, що від’їжджало.
— Здається, я закохалася.
— Не дивно, — відповіла Віра, — такий гарний, — але не сказала, що і в неї він викликав почуття.
Тієї ночі їй снився чорнявий хлопець із пухнастими віями, що сміявся білосніжною посмішкою. Після пар вони побачили біля гуртожитка машину Тараса, а потім і його самого.
— Привіт, дівчата.
— Привіт! — радісно відповіли обидві.
— Олесю, можна поговорити?
— Звісно, навіть потрібно! — весело відповіла вона й кокетливо глянула на подругу, роблячи крок до нього.
Віра бачила, як Олеся сіла поруч із Тарасом, і вони поїхали, а вона сумно дивилася вслід.
— Значить, не доля, — прошепотіла вона й пішла до кімнати.
Між Олесею та Тарасом спалахнуло кохання. Тепер Віра частіше була сама, а Олеся поверталася в гуртожиток пізно ввечері й ділилася найпотаємнішим.
— Ой, Віро, мені так подобається Тарас! Сьогодні він зізнався мені в коханні й запропонував вийти за нього. Що робити?
— Як що? Вихо
