Як довго я тебе чекала
Надія сиділа на дерев’яній лавці під кришею села, притискаючи голову до плеча Михайла. Такий рідний, такий довгоочікуваний. Не ховатися від людей – нехай усі мешканці бачать їхнє щастя.
Михайла вона кохала все життя, лише в молодості не зрозуміла, що це кохання. Чотири десятиліття чекала на свою мрію. Треба було одразу схопити цю пристрасть, а не розтягати її на інших!
Перший раз Михайло підкрався до Надії 1 вересня, коли їх посадили в один клас. Він був тихим, та впертою дитиною. Сів за одну парту з дівчиною, що сподобалась, після уроків без слів ніс їй портфель, дозволяв списувати математику і підкидав між підручниками цукерки. «Тілі‑тілі‑тесто, наречений і наречена» приклеїлося до них як прізвисько. Надію це дратувало, бо Михайло здавався їй нудним, безбарвним хлопчиком.
У старших класах Надія кидала погляди іншим хлопцям, та похмурий вогонь Михайла відганяв усіх ухажерів. Лише перед випуском з’явився відважний, що схопив смішливу дівчину, не зважаючи на «нареченого».
Костя був ідеалом усіх старшокласниць: грав на гітарі, носив модні джинси і не крався до кишень. Навколо нього завжди кружила компанія підлітків, лунали вибухи сміху, і кожна дівчина мріяла зайняти місце Надії. А вона тонула у коханні й у такій незвичній увазі.
На випускному Надія отримала два зізнання в коханні, від обох хлопців. Михайло запізнився буквально на десять хвилин, і його тихі слова розтанули в напівтумані. Надія не сприйняла його серйозно в той момент. Її голова кружляла від самого бажаного пропозиції, яку мріє кожна дівчина.
На зізнання Михайла Надія лише змогла сказати:
— Михайле, пробач, ми з Костею вирішили одружитися і поїхати жити в місто. Підемо в один університет. Ти хороший, ще знайдеш…
Слова не встигли дійти, бо Михайло різко схопив її за талію і поцілував. Надія відчула, ніби електричний розряд пройшов крізь тіло – чи це був той скромний Михайло? Поцілунок був не палким, а лише легким дотиком губ до кутків її рота, та від нього ноги підкотилися, а всередині все перекинулося.
— Пробач! — видихнув Михайло і втік у темряву шкільного двору. Тієї ночі Надія його більше не бачила. Коли тиждень потому спитала у тітки Варі, мами Михайла, куди він зник, дізналася, що її «наречений» на ранок після випуску поїхав до двоюрідного брата в Кривий Ріг, аби вступити до льотної школи.
— Михайло завжди мріяв стати льотчиком! — гордо промовила тітка Варя.
«А я й не знала!» — зрозуміла Надія. Вона нарешті усвідомила, що майже нічого не знала про Михайла: що йому дорого, про що він мріє. Десять років сприймала його як щось незмінне, але неважливе. А тепер його немає поруч, і ніби холодний вітер піддуває в спину, куди колись стояв її Михайло.
На третьому курсі педагогічного інституту Надія все ж вийшла заміж за Костю, хоч і не відчувала до нього великої любові. Але обіцяла – не відмовляла. За двадцять років вже нічого не чекати, Михайла все одно немає.
Надія і Костя закінчили педагогічний, вона – філологічний, він – фізико‑математичний. Після інституту їм надали місця в рідній школі.
І саме в цій школі Надію почали переслідувати спогади про Михайла. Серце стискало кожен раз, коли вона бачила знайомі кутки. Ось парта, за якою вони сиділи роками. У спортзалі вона розтягнула щиколотку, і Михайло підняв її на руках до медпункту. У шкільній їдальні Михайло підклав на тарілку подруги найсмачніший кусок, а сам забрав від неї ненавиділий курячий шкірок.
Надія відчувала провину, що при живому чоловікові думає про іншого, та не могла змінити себе. Костю вона не казала про це, аби не порушити мир. Жили спокійно, мали двоє дітей, будували дім, викладали.
Коли діти підросли і розвзулись, Костя раптом оголосив про розлучення. Для друзів це було «внезапно», а Надія давно відчувала, що шви їхнього шлюбу вже розпали. Діти лише тримали їх разом.
Виявилось, що Костя вже кілька років мав зв’язок з іншою жінкою, проте це не розчарувало Надію. Вона зрозуміла, що винна сама – не кохала чоловіка, була холодна з ним. Дивно, як довго вони жили разом.
Після розлучення у Надії знялося, ніби камінь з душі. Тепер вона вже не відчувала провини за те, що не любила чоловіка. «Боже, дай йому щастя, якого я не змогла дати. А я вже своє пропустила».
Тітка Варя розповіла, що Михайло після школи спочатку служив в армії, а потім став пілотом у «Міжнародних авіалініях». Через десять років після випуску він одружився.
— Уявляєш, Надюша, вона, Кристина, не для нас, сільських. Стюардесса! Коли дізналася, боялася їхати на весілля, думала, як наші селяни виглядатимуть у її очах. А виявилися простими людьми, хоч і з міста. Своя приїжджає влітку в гості. Ми з нею ходимо в ліс за грибами. Вона страшенно любить це ді
