Привіт, друже! Слухай, ось тобі історія, яку я давно хотіла розповісти, тепер вже в нашому українському колориті.
Надія сиділа на лавці перед будинком у селі, спираючись головою на плече свого коханого Михайла. Такий рідний, такий довгоочікуваний. Вона не ховала їх від людей – нехай вся громада бачить їхнє щастя.
Михайла вона кохала все життя, тільки в юності не зрозуміла, що це справжня любов. Чотири десятиліття чекала на своє щастя, а треба було одразу схопитися за цю ніжність, а не гаяти час на інших!
Перший раз Михайло підкрався до Надії 1 вересня, коли вони потрапили в один клас. Він був тихим, та впертим хлопцем. Сів одразу за одну парту з дівчиною, що сподобалася, після уроків мовчки ніс їй портфель, дозволяв списувати математику і підкидав між підручників цукерки. «Тили‑тиль‑тісто, наречений і наречена» – так їх назвали. Надію це дратувало, бо Михайло здавався їй нудним і безпристрастним.
У старших класах Надія кидала погляди іншим хлопцям, а суворий вектор Михайла відганяв усіх ухажерів. Лише перед випуском з’явився сміливець – Костянтин, веселий хлопець, який не зважав на «нареченого».
Костянтин був ідеалом усіх старшокласниць: грав на гітарі, носив модні джинси і не хапав зайвих слів. Навколо нього завжди була компанія, лунали вибухи сміху, і кожна дівчина мріяла зайняти місце Наді. А вона розквітала від кохання та несподіваної уваги.
На випускному Надія отримала два зізнання: від Михайла та Костянтина. Михайло запізнився всього на десять хвилин, і його тихі слова розтанули в напоєному тумані. Надія не сприйняла його серйозно, бо в той момент її голова крутилося від найпривабливішого пропозиції в житті дівчини.
На зізнання Михайла Надія лише й змогла сказати:
— Михайле, пробач, ми з Костянтином вирішили одружитися і переїхати в місто, вступити до одного університету. Ти хороший хлопець, ще знайдеш…
Не встигла вона добігти до кінця, як Михайло різко підскочив, схопив її за талію і поцілував. Це був не палкий, не досвідчений поцілунок, а лише легке дотик губ до кутків її рота, але Надію це вразило – ноги підвели, а в серці все перевернулося.
— Пробач! — видихнув Михайло і втік у темряву шкільного двору. Того вечора Надія його більше не бачила. Через тиждень вона спитала тітку Варю, маму Михайла, куди він подівся, і дізналася, що «наречений» на ранок після випуску поїхав до двоюрідного брата в Запоріжжя, аби вступити до льотної школи.
— Михайло завжди мріяв стати льотчиком! — гордо сказала тітка Варя.
«А я й не підозрювала!» — зрозуміла Надія. Вона раптом зрозуміла, що майже нічого не знала про Михайла: що йому дорого, про що мріє. Десять років вона сприймала його як щось незмінне, але неважливе. А тепер його немає поруч, і ніби холодний вітер підхопив її спину, куди завжди стояв її Михайло.
На третьому курсі педагогічного інституту Надія все ж вийшла заміж за Костянтина, хоч і не відчувала до нього великої любові. Але обіцяла – не відмовлялася. Двадцять років уже пройшло, чого ще чекати, коли Михайла все одно немає.
Надія і Костянтин закінчили педагогічний, вона – філологічний факультет, він – фізико‑математичний. Після інституту їм дали роботу в рідній школі.
Там, у школі, Надію постійно турбували спогади про Михайла. Кожен раз, коли вона бачила старі місця, серце кололо. Партія, за якою вони сиділи роками; спортзал, де вона підкрутила щиколотку, а Михайло підняв її в медпункт на руках; їдальня, де він підкладав найсмачніші кусочки, а сам забирав від неї курячу шкірку, яку не любила.
Вона відчувала провину, що думає про іншого, коли живе з живим чоловіком, але нічого не могла змінити. Костянтину вона про це не казала, бо не хотіла псувати стосунки – жили мирно, мали дітей, будинок, працювали.
Коли діти підросли і розвіялися, Костянтин раптом заявив про розлучення. Це «випадково» було лише для друзів, адже Надія вже давно відчувала, що шви шлюбу розриваються. Дітки лише тримали їх разом.
Виявилось, що у Костянтина вже кілька років була кохана, але це не зламало Надію. Вона зрозуміла, що сама винна – не любила чоловіка, була холодна. Дивно, як довго вони жили разом.
Після розлучення у Надії ніби зняли камінь з душі – тепер вона вже не відчувала провини за те, що не кохає чоловіка. «Бог йому щастя, якого я не змогла дати, а я вже пропустила своє щастя», – думала вона.
Тітка Варя розповіла, що після льотної школи Михайло спочатку служив в армії, а потім став пілотом в «Україна Авіа». Через десять років після випуску він одружився.
— Уяви, Надюша, ця Кристина – справжня стюардеса! Коли я дізналася, боялася їхати на весілля, думала, як наші селяни виглядатимуть перед містяками. А виявилося – прості люди, хоч і з міста. Сватка іноді приїжджає до мене влітку, ходимо в ліс за грибами. Вона це обожнює, навіть страшно.
Надія слухала розповіді тітки і раділа за Михайла.
Повернення Михайла в рідне село стало
