Тієї ночі дощ лив, ніби небо розкололося навпіл. Це був не той м’який, лагідний дощик, який радує фермерів, і не та весела грибниця, в якій бігають діти. Це був холодний, пробиваючий до кісток ливень, що заливав канави, перетворював землю на брудні річки і залишав після себе лише важкий холод.
Я затримався в майстерні. Роботи було багато: зламана коробка передач на старому вантажівці, капризний карбюратор у клієнтській легківці, та нескінченні папери, які завжди знаходили шлях на мій стіл. Дощ лив ще дужче, дах трясся від ударів крапель, а подвір’я вже схоже було на неглибоке озеро.
Я вже збирався замикати, коли почув це. Звук, який не належав дощові. Не краплі води, не скрип металу чи воріт. Щось тихе, ледве чутне крізь грім ледь помітне скигління.
Я завмер, прислухаючись. Знову. З боку купи металобрухту у дворі.
Накинувши плащ, я вийшов у бурю. Вода була вже по щиколотку, чорна від мастила та бруду. Примружившись, я продивлявся крізь потоки дощу, йдучи на звук. І тоді побачив її.
Маленьку собачку, не більшу за ящик з інструментами, згорнуту в клубочок у бруді. Шерсть прилипла до тіла, очі напівзакриті. Вона тремтіла так сильно, що видно було, як рухаються ребра.
Серце стиснулося. Я не думав просто нахилився і підняв її. Вона була легкою, налякано легкою, ніби не їла днями. Вона ледве підняла голову, але я відчув, як її тіло притиснулося до мене, ніби вона намагалася вчепитися.
Усередині я схопив стару ганчірку з верстака і загорнув її. Вона вже не скиглила лише тремтіла. Посадив її на табурет біля печі й присіпор
