Було дві маленькі дитини в моєму саду, виростила їх як рідних, але через пятнадцять років знайшлися люди, що захотіли їх забрати.
«Марічко, йди швидше!» гукав із саду Іван, а я залишила тісто напівзмішаним у діжі.
Вискочила на ґанок мій чоловік стояв біля старої яблуні. А поруч двоє малих: хлопчик і дівчинка. Сиділи у траві між грядками з морквою, брудні, у зношеному одягненику, з великими наляканими очима.
«Звідки вони?» прошепотіла я, наближаючись.
Дівчинка простягнула до мене рученята. Хлопчик притулився до неї, але не виглядав наляканим. Їм було років два, може, трохи більше.
«Сам не розумію», почесав потилицю Іван. «Пішов поливати капусту, а вони тут. Ніби з-під землі виросли».
Я присіла. Дівчинка миттєво обхопила мене за шию, притулившись щічкою до плеча. Її запах нагадував землю й щось кислувате. Хлопчик не рухався, але не зводив з мене очей.
«Як вас звати?» мяко запитала я.
Відповіді не було. Лише дівчинка стиснула мене міцніше й почала сопіти.
«Треба повідомити сільраду», сказав Іван. «Або дядька Павла».
«Почекай», зупинила я, гладячи дитину по кудлатому волоссю. «Спершу годуємо. Подивись, які худущі».
Я повела дівчинку в хату; хлопчик обережно пішов слідом, тримаючись за поділ моєї спідниці. У хаті посадила їх за стіл, налила молока й нарізала хліба з маслом. Діти їли так, ніби не куштували їжі цілі дні.
«Може, цигани залишили?» спробував здогадатися Іван.
«Ні», заперечила я. «Циганята зазвичай темніші. А ці світлоокі, біляві».
Поївши, діти пожвавішали. Хлопчик навіть усміхнувся, коли я дала йому другий шматочок хліба. Дівчинка залізла мені на коліна й зразу заснула, міцно стиснувши мій светр.
Ввечері прийшов дядько Павло. Оглянув дітей, щось записав у блокнот.
«Оголошу по селам», пообіцяв. «Може, хто загубив. А поки нехай лишаються у вас. У райцентрі приймальник переповнений».
«Ми не проти», поспішно сказала я, притискаючи до себе сплячу дівчинку.
Іван кивнув. Ми були одружені вже рік, але своїх дітей не мали. А тепер одразу двоє.
Тієї ночі влаштували їх у нашій кімнаті на полу біля печі. Хлопчик довго не міг заснути, пильно спостерігаючи за мною. Я простягнула руку, і він несміливо взяв мій палець.
«Не бійся», прошепотіла я. «Ти вже не сам».
Ранком мене розбудив легкий дотик. Відкрила очі дівчинка стояла поруч і обережно гладила мені щоку.
«Мамо» несміливо промовила вона.
Серце застигло. Я підняла її й притисну до грудей.
«Так, рідненька. Мама».
Пятнадцять років проминули, як один день. Дівчинку ми назвали Оленкою вона виросла у струнку красуню з довгим золотим волоссям і очима кольору весняного неба. Михайлик став сильним хлопцем геть як батько.
Обидва допомагали на господарстві, добре вчилися й стали для нас усім.
«Мамо, хочу вступити до міського університету», оголосила Оленка за вечерею. «Стати лікаркою».
«А я до аграрного коледжу», додав Михайлик. «Тато, ти ж казав ферму треба розвивати».
Іван усміхнувся й похлопав сина по плечу. Своїх дітей у нас так і не було, але ми ніколи не жалкували ці двоє стали справжніми.
Тоді дядько Павло нікого не знайшов. Ми оформили опіку, потім усиновлення. Діти завжди знали правду ми нічого не приховували. Але для них ми були справжніми мамою та татом.
«Памятаєте, як я вперше пекла пироги?» сміялася Оленка. «Увесь тісто впустила на підлогу».
«А ти, Михайлику, боявся доїти корів», жартував Іван. «Казав зїдять тебе».
Ми сміялися, перебиваючи одне одного спогадами. Скільки всього було за ці роки! Перший шкільний день, коли Оленка плакала й не хотіла відпускати мене. Бійка Михайлика з хуліганами, що звали його «наймитом». І розмова з директором, після якої все припинилося.
Коли діти пішли спати, ми з Іваном сидили на ґанку.
«Добре виросли», сказав він, обіймаючи мене.
«Рідні», кивнула я.
Наступного дня все змінилося. До воріт підїхав чужоземний автомобіль. Вийшли чоловік і жінка років сорока пяти, з виглядом діловитих містян.
«Доброго дня», усміхнулася жінка, але в очах у неї був холод. «Шукаємо наших дітей. Пятнадцять років тому вони зникли. Близнюки дівчинка й хлопчик».
Ніби облили крижаною водою. Іван вийшов за мною й став поруч.
«І до чого ви тут?» спокійно запитав він.
«Нам сказали, що ви їх усиновили», чоловік дістав папку з документами. «Ось підтвердження. Це наші діти».
Я глянула на дати вони збігалися. Але серце не вірило.
«Пятнадцять років мовчали», тихо сказа
