Щоденник.
«Марічко, йди швидше!» гукав Степан з городу, і я впустила напівзамішене тісто прямо у закваску.
Вискочила на ґанок чоловік стояв біля старої яблуні. А поруч дві маленькі дитини: хлопчик і дівчинка. Сиділи у траві між рядками моркви, брудні, у подертих одягах, з великими переляканими очима.
«Звідки вони?» прошепотіла я, підступаючи ближче.
Дівчинка простягнула до мене руки. Хлопчик притулився до неї, але не здавався наляканим. Їм було років по два, може, трохи більше.
«Сам не розумію, Степан почухав потилицю. Пішов поливати капусту, а вони тут. Ніби із землі виросли.»
Я присіла. Дівчинка одразу обхопила мене за шию, притулившись щокою до плеча. Вона пахла землею і чимсь кислуватим. Хлопчик не рухався, але не відводив від мене очей.
«Як вас звуть?» мяко запитала я.
Відповіді не було. Тільки дівчинка стиснула міцніше і почала хлипати.
«Треба повідомити сільраду, сказав Степан. Або дільничного.»
«Почекай, зупинила я, гладячи дитину по розкуйовджених кучерях. Спочатку годуємо. Подивись, які худущі.»
Я взяла дівчинку на руки; хлопчик обережно пішов слідом, тримаючись за поділ спідниці. У хаті посадила їх за стіл, налила молока, нарізала хліба з маслом. Діти їли жадібно, ніби не їли днів із пять.
«Може, цигани залишили?» припустив Степан, спостерігаючи за ними.
«Ні, не схоже, я похитала головою. В циган діти темніші. А ці світлоокі, біляві.»
Поївши, діти пожвавішали. Хлопчик навіть усміхнувся, коли я дала йому другий шматок хліба. Дівчинка залізла мені на коліна й заснула, міцно стиснувши светр.
Ввечері прийшов дільничний Петрович. Оглянув дітей, щось записав у блокнот.
«Розпишу по селах, пообіцяв. Може, хто втратив. Поки нехай залишаються з вами. У райцентрі у приймальнику місця нема.»
«Ми не проти,» поспішно сказала я, притискаючи до себе дівчинку.
Степан кивнув. Одружені ми були вже рік, але своїх дітей не мали. І ось одразу дві.
Тієї ночі влаштували їх у нашій кімнаті на полу біля печі. Хлопчик довго не міг заснути, пильно спостерігаючи за мною. Я простягнула руку, і він несміливо ухопив мій палець.
«Не бійся, прошепотіла я. Ти вже не сам.»
Вранці мене розбудив ніжний дотик. Відкрила очі дівчинка стояла біля мене й обережно гладила щоку.
«Мамо» невпевнено промовила вона.
Серце завмерло. Я підняла її й притиснула до грудей.
«Так, доцю. Мама.»
Пятнадцять років пролетіли, як мить. Дівчинку ми назвали Оленкою вона виросла у струнку красуню з довгим золотим волоссям і очима кольору весняного неба. Міша став сильним хлопцем такий, як батько.
Обоє допомагали у господарстві, добре вчилися, стали для нас усім.
«Мамо, я хочу вступати до міського університету, оголосила Оленка за вечерею. На педіатра.»
«А я у аграрну академію, додав Міша. Тату, ти казав, що треба розвивати господарство.»
Степан усміхнувся й потерпів синові плече. Своїх дітей у нас так і не було, але ми ніколи не шкодували ці двоє стали справжніми.
Тоді Петрович нікого не знайшов. Ми оформили опіку, потім усиновлення. Діти завжди знали правду ми нічого не приховували. Але для них ми були справжніми мамою та татом.
«Памятаєте, як я вперше спекла пироги? сміялася Оленка. Усе тісто впустила на підлогу.»
«А ти, Мішко, боявся доїти корів, жартував Степан. Казав, що вони тебе зїдять.»
Ми сміялися, перебиваючи один одного спогадами. Скільки всього було за ці роки! Перший шкільний день, коли Оленка плакала й не хотіла відпускати мене. Бійка Міши з хуліганами, які кпили, що він «приймак». І розмова з директором, після якої все припинилося.
Коли діти пішли спати, ми зі Степаном сиділи на ґанку.
«Добре виросли,» сказав він, обнімаючи мене.
«Рідні,» кивнула я.
Наступного дня все змінилося. Під брамою зупинився іномарка. Вийшли чоловік і жінка років сорока пяти, охайно одягнені, з діловитим виглядом.
«Доброго дня, усміхнулася жінка, але очі були холодні. Шукаємо своїх дітей. Пятнадцять років тому вони зникли. Близнюки дівчинка й хлопчик.»
Ніби облили кригою. Степан вийшов за мною й став поруч.
«А що вас до нас привело?» спокійно запитав він.
«Нам сказали, що ви їх прихистили, чоловік дістав папку з документами. Ось папери. Це наші діти.»
Я глянула на дати вони збігалися. Але серце не вірило.
«Мовчали пятнадцять років, тихо сказала я. Де ви були?»
«Шукали, звісно! зітхнула жінка. Були важкі часи. Діти були з нянею, а вона їх вивезла
