Щось у житті трапляється таке, що потім дивуєшся як же так вийшло? Досі памятаю той прохолодний жовтневий день, коли поверталася з базару з сусіднього села. Тоді автобуси ходили рідко, і доводилося йти пішки, лаючи розбиту дорогу й важкі мішки з картоплею.
У сорок два роки я жила сама, якщо не рахувати рудого кота Барсіка, який більше скидався на подушку з бешкетною мордою. Після розлучення ні особисте життя, ні стосунки з дітьми не склалися. Працювала в сільській бібліотеці, вязала ввечері шкарпетки та дивилася серіали звичайне життя звичайної жінки з глушини.
Я вже думала, чи вистачить мені сил дотягнути ці прокляті мішки додому, коли помітила її. Маленька постать у тоненькій курточці сиділа під старим дубом, обхопивши коліна. Спочатку навіть подумала, що це видіння хто ж у здоровому глузді залишить дитину саму посеред поля в таку погоду?
«Дівчинко, чия ти?» покликала я, підійшовши ближче.
Вона підняла голову бліде личко, перелякані очі й мовчанка. Лише тулінніше згорнулася.
«Ти загубилася? Де твої батьки?»
Тиша. Лише губи тремтіли.
«Господи, ти ж зовсім замерзла!» я поклала мішки й сіла поруч. «Мене звуть Наталія Олексіївна. А тебе як?»
«М-Марічка», ледве прошепотіла вона.
«Марічко, підеш до мене? Зігрієшся, попємо чаю, потім розберемося, звідки ти».
Вона несміливо кивнула, і я, схопивши мішки в одну руку, взяла її холодну долоньку в іншу. Так ми й пішли я, сопучи під вагою картоплі, а вона ціпляючись за мене, немов горобчик.
У хаті першим ділом загорнула її в ковдру, ввімкнула обігрівач і поставила чайник. Барсік, зазвичай байдужий до гостей, одразу заліз їй на коліна й замуркотів, як трактор.
«Дивись, він тебе полюбив», посміхнулася я, дістаючи печиво. «А він прискіпливий, не до кожного йде».
Марічка несміливо погладила кота, і я помітила, як її плечі розслабилися.
«Марічко, скільки тобі років?»
«Пять… Здається».
«А прізвище знаєш? Чи де ти живеш?»
Вона похитала головою, і в мені все стиснулося. Щось тут було не так.
Того вечора я нагодувала її борщем і пиріжками (дякувати моїй звичці пекти наперед), поклала в ліжко у своїй кімнаті, а сама влаштувалася на дивані в світлиці. Не спала цілу ніч дзвонила в поліцію, у сусідні села, але ніхто не шукав зниклої дитини.
Минув тиждень, потів другий. Марічка поступово розморожувалася, почала посміхатися, особливо коли я читала їй казки на ніч. Але вона нічого не памятала або не хотіла памятати як опинилася на дорозі.
Коли працівниця із справ неповнолітніх знову розвела руками, я зрозуміла треба щось вирішувати. Інтернат? Сама думка викликала нудоту.
«Марічко», покликала я її одного вечора, коли вона, висунувши язика, малювала за столом. «Хочеш жити зі мною? Назавжди?»
Вона завмерла, стиснувши олівець, потім підвела на мене очі:
«Можно?»
«Так. Ти будеш моєю донькою».
«А Барсіка теж залишимо?»
Я засміялася:
«І Барсіка теж».
Вона злізла зі стільця, підійшла до мене й раптом міцно обійняла. Гладячи її по голові, я подумала що буде, те й буде. Якось впораємося.
Потім, звісно, почалися походи по інстанціях, збір документів, перевірки. Але це вже інша історія.
Як зараз бачу перший день у школі. Марічка вчепилася в мою руку, ніби її вели не до першого класу, а до клітки з тиграми. Нова сукня в горошок, білі банти, які я годинами намагалася зробити симетричними усе, як треба.
«Мамо, а якщо в мене не вийде?» прошепотіла вона, коли ми підходили до школи.
Це «мамо» досі гріло щось глибоко в серці. Вперше вона так назвала мене місяць тому, коли я злягла з температурою, а вона принесла чашку чаю, розливши половину дорогою.
«Звичайно, вийде», я присіла перед нею, поправляючи бант. «Ти ж моя розумниця».
«А якщо сміятимуться?» вона опустила очі.
Я знала, про що вона. У селі всі знають одне одного, а історія про «знайдену дитину» вже обросла десятком версій, кожна дивніша за попередню.
«Знаєш що?» я дістала з сумки маленький зошит із кошенятами на обкладинці. «Тримай. Записуватимеш туди все цікаве, що дізнаєшся. А ввечері розповіси мені. Погодилася?»
Вона кивнула, притиснувши зошит до грудей, і ми пішли далі.
Перші місяці були важкими. Марічка дуже старалася, але з математикою не ладилося. Зате на малюванні вона перетворювалася тиху дівчинку неможливо було впізнати, коли вона брала в руки олівці.
«Наталіє Олексіївно, чи можна вас на хвилинку?» після батьківських з
