Я замкнув двері своєї доньки, щоб захистити її від жадібності дружини та вітчимів
Колись я думав, що найважче у житті обрати професію. Та виявилося, що ніщо не зрівняється зі складністю родинних відносин, особливо у змішаній родині.
Цього року моя пятнадцятирічна донька, Олеся, переїхала до мене та моєї дружини, Марії. Роки вона жила з матірю, Оленою, після нашого розлучення. Хоча ми мали спільну опіку, основне виховання лежало на матері. Нещодавно Олена народила дитину від нового чоловіка, і їхній невеличкий дім став ще тіснішим. Тож ми домовились, що Олеся деякий час поживе зі мною, поки мати не знайде більше житло.
У нас у Олесі була своя кімната, як і у доньок Марії Насті (17) та Іринки (15). Я хотів, щоб вона почувалася комфортно та в безпеці. Але правда в тому, що змішаним родинам завжди непросто, а Олеся була тихою. Вона трималася осторонь, годинами читала або малювала у зошитах, і хоча була ввічливою, я відчував вона почувається гостею, а не частиною нашої родини.
Спочатку я списував це на звичний період адаптації. Та кілька тижнів тому я помітив щось тривожне: Олеся була засмучена. Не яскраво, не гучно але вона тихо зачиняла двері, згорблена, з червоними від сліз очима. Вона стала ще тихішою, якщо це взагалі можливо.
Я кілька разів запитував, що сталося, але вона лише хитала головою: «Нічого, тату. Усе добре».
Але я знав, що це не так. Я її батько вже 15 років, і я відчуваю, коли вона несе на собі вагу світу.
Одного дня, поки вона була у школі, я заніс чисте білизну до її кімнати. І тоді помітив дивне її шухляди були перебурхані. Олеся завжди була акуратною, речі складала чітко. А тепер її флакони з парфумами та косметика (подарунки від матері) лежали не на своїх місцях.
Я не хотів робити поспішних висновків, але щось було не так. А коли наступного дня я побачив, як вона, схлипуючи, застібала рюкзак, залишивши блеск для губ на столі у мене пройшла мороз по шкірі. Я зрозумів: хтось лазить по її речах.
Тож я зробив те, про що ніколи не думав: поставив у її кімнаті камеру. Мені було соромно, але я мав знати правду.
Записи розбили мені серце.
Незабаром після того, як Олеся пішла до школи, моя дружина та її доньки заходили до її кімнати знову і знову. Настя та Іринка перебирали її речі, приміряли одяг, пробували косметику. Марія моя дружина обприскувалася Олесиними парфумами, сміялася й залишала флакон відкритим. Вони поводилися так, ніби її речі спільні, а її особистий простір ніщо.
Тепер я розумів, чому моя донька була такою замкненою. Вона не просто звикала до нового дому вона була оточена нахабством. Її кімната, її сховище, насправді не належала їй.
Тієї ночі, коли Олеся лягла спати, я пішов до будівельного магазину. Я не промовляв промови, не скликав родинних нарад. Просто купив замок і встановив його на її двері.
Коли вона прийшла зі школи наступного дня, то здивовано подивилася на мене:
«Тату чому на моїх дверях замок?»
Я присі
