Я кохала іншого, а в мене вже є дитина і страшна правда, яку боюся розкрити… Коли мені виповнилося лише двадцять шість, я вважала, що моя доля вже написана. У мене був чоловік, з яким я проживала третій рік, і син — маленький, пустотливий, ще крихітка, якому лише нещодавно виповнилося два роки. Ми не були одружені, та жили, ніби одна сім’я: один дім, одна ліжко, одна турбота. Я мріяла про другий дитинчатко, про тихе щастя, коли дитячий сміх лунає безперервно, а на кухні зранку пахне млинцями. Але життя, як у сні, не підкоряється написаним сценаріям…
Через кілька місяців після народження сина я знову забеременіла. Дізналася випадково і, незважаючи на страх, розвеселилася — от Господь дарує! Та радість пролетіла, мов метеор. Після першого кесаревого розрізу нова вагітність виявилась небезпечною. Лікарі сказали прямо: «Якщо спробуєте народжувати, можете не пережити пологів». Один гінеколог, найпрямішим, дивлячись мені в очі, промовив: «Ви можете залишити дитину, та ризикуєте не повернутися додому». Тоді я погодилась на аборт.
Після операції я довго не могла повернутись у себе — не стільки фізично, скільки душевно. Все всередині ніби вигоріло. Я не отримала ні співчуття, ні підтримки від батька мого сина. Він навіть не задав жодного питання, лише сказав: «Як так, то так». Ніби йшлося не про життя і смерть, а про купівлю нового холодильника. І я зрозуміла: в цій болі я одна. Самотільки.
Вечорами я почала зайти в чат. Не для флірту — просто хотілося відволіктись, відчути, що я жива, хоч трохи потрібна. Спочатку це були порожні розмови, чергові компліменти, грубі натяки — все, від чого хотілося одразу вийти. Але одного разу, близько півночі, мені написав він. Незнайомець. Його слова були теплі й прості, без жодної краплі вульгарності, лише щирість. Я затрималась у чаті довше, ніж зазвичай. Він спитав, чи є у мене Facebook. Спершу я відмовилась — не хотіла відкривати душу першому зустрічному. Але він наполягав, не тиснув, не квапив — просто переконав, що його цікавить не моє тіло, а те, що в моїй голові.
Наступного ранку я повідомила йому, що їду на екскурсію і на півгодини проїду через його місто. Він був у роботі, та пообіцяв приїхати хоча б на п’ять хвилин. І приїхав. Вийшов з машини, усміхнувся, обійняв мене, ніби стару подругу. І поїхав. Без натяків, без запитань, без надій. Тільки погляд залишився, що не виходив з голови.
Вечором удома я побачила його повідомлення. Він знову писав. Ми почали спілкуватись щодня, ніби знали один одного сто років. Через тиждень ми зустрілися знову. Цього разу — не на п’ять хвилин. Цього разу ми залишились удвох. Все сталося. І я думала: ось і все. Як завжди. Чоловік отримав, що хотів, і зникне. Але наступного дня він написав першим. Запропонував зустрітись ще. Сказав, що хоче мене бачити, просто бути поруч. Ми орендували готель. Я не хотіла приводити його туди, де жила з батьком свого сина.
Відтоді пройшло два тижні. І я відчуваю — закохуюсь. По‑справжньому. Серце шалено б’ється, коли він дзвонить. Посміхаюся, як дитина, коли чую його голос. Хочу з ним усе: каву вранці, спільні поїздки, розмови опівночі. Я знову захотіла жити.
Але тепер боюся. А якщо він закохається в мене по‑справжньому? А якщо колись захоче створити зі мною сім’ю, народити дитину? Як йому сказати, що я більше не можу стати мамою? Що лікар заборонив мені народжувати, бо я можу просто померти?
Мені страшно визнати. Не хочу руйнувати те, що тільки почалося. Не хочу знову залишитись одна. Я не впевнена, чи він зрозуміє. Чоловіки хочуть нащадків. Вони хочуть, щоб жінка, яку вони кохають, народила їм сина чи доньку. А я не зможу…
Іноді думаю — може, краще втекти зараз? Поки не стало надто пізно. Поки я не занурилась у це почуття головою. Але потім він надсилає голосове повідомлення, де просто каже: «Доброго ранку, красуне», — і все моє рішення розвалиється, мов картковий будинок.
Що робити? Як зізнатись чоловікові, якого я починаю кохати, що не можу подарувати йому дитину? Чи варто боятись правди, коли серце вже обрало?
