25 січня 2025р.
Дорогий щоденнику,
Весь час я ховала правду, ніби це був якийсь незмінний шарф, що захищає від холоду. Я казала Михайлові, що наш син його, і він вірив, хоча в самій глибині мого серця я знала інше. Коли нарешті правда спливла на поверхню, я не могла передбачити його реакцію вона була схожа на холодний вітер, що проноситься над Дніпром у зимовий ранок.
«Ти впевнена, що це правильний шлях?» голос моєї матері, Олени Петрівни, задрижав, хоч вона намагалася сховати тривогу. Тонка зморшка між брів виглядала, немов крихітна хмара, що передує бурі.
«Яка у мене інша вибірка?» підняла я підборіддя, намагаючись зробити голос стійкішим, ніж відчувала.
Мати лише стискала губи. Її обличчя набуло виразу, який я бачила лише на батькових похоронах суміш безпорадності і первісного страху. Вона зрозуміла, що мене вже не переконати.
Тієї ночі, уперше за довгий час, я спала без жахливих снів. Михайло лежав поруч, його рівне дихання заспокоювало нерви. Я вивчала його риси: виразні скули, рішучий підборідок, майже непомітна лінія між бровами. Ми були разом лише три тижні, а вже став він моїм притулком. Положивши руку на живіт, я відчувала, як під шкірою формується нове життя не його. Той чоловік, який приніс мені цю вагітність, зник, залишивши лише спогади.
Михайло підхихотнув уві сні, губи його злегка вигинили у довірливій посмішці. Ця посмішка підкреслила моє рішення мовчати.
Я не зізнаюся йому, що ніч, яка настала через два дні після нашої знайомства, не могла привести до цього. Що дитина частина іншої історії. Я стану ідеальною дружиною, побудую бездоганну сімю, поховаю брехню під сотнею справжніх моментів.
«Тато, дивись!» Ігор, наш син, бігав по кімнаті з іграшковим мечем, уявляючи себе лицарем. «Я переміг злого дракона!»
Михайло відкладав газету і благородно вклонявся синові.
«Ваше величність, ви найхоробріший лицар у всьому королівстві».
Ігор розсміявся і підбіг до батька. Я стояла в дверях з підносом гарячого какао, спостерігаючи, як Михайло підхопив хлопчика і обернув його в танці. Наш син. Я не могла дихати. Двадцять років у подвійному житті: зовні щаслива дружина і мати; всередині хранителька таємниці, що могла зруйнувати все, що я будувала.
«Навіщо ти стоїш, як статуя?» запитав Михайло, і в його очах спалахнула іскра хвилювання чи підозра? «Какао охолоне».
Я примусово усміхнулася і підйшла. Ігор схопив чашку, залишивши на верхній губі шоколадний «вусик».
«Кому він більше схожий?» раптом спитав Михайло, глядаючи на сина з гордістю, що стискала моє серце.
«Тобі, звичайно», брехнула я, уникаючи його погляду. «Особливо очі».
Михайло кивнув, розмірковуючи.
«Вважаю, що це ти. Такий же впертий».
Він розчісав Ігоркове волосся, чорне, як крила ворона, схоже на колір справжнього батька.
«Ще какао, будь ласка?» Ігор простягнув порожню чашку, виглядаючи беззаперечно мило.
«Тільки якщо пообіцяєш почистити зуби відразу після», відповіла я, гладячи його щоку, переповнена любовю до цієї крихітки.
Михайло обійняв мене, і вага його близькості стала нестерпною, ніби кожен дотик був невисловленою докою, яку я заслужила, але він ніколи не висловив.
«Ти в порядку?» прошепотів він.
«Просто важкий день», сказала я, легенько торкнувшись його щоки. «Хтось колинебудь казав, що ти найкращий чоловік у світі?»
Він кивнув з легким усміхом, проте в його очах щось змусило мою шкіру побризкнути. Здавалося, він бачив усе кожну брехню, кожен страх, кожну сльозу, що я проковтнула. І все ж він дивився на мене, ніби я дорогоцінний скарб, випадково потрапив у його руки. Я відвернулася, аби він не бачив, як мої руки тремтять, коли я наливала какао. Скільки ще я зможу нести цей тягар? Скільки ще зможе витримати фасад ідеальної сімї, побудований на одній, хоча й руйнівній, брехні?
Роки пролетіли. Ігор досяг двадцяти. Я дивилася на нього високий, з ямочками на щоках, коли він посміхається, і не могла повірити, що колись він був крихіткою в моїх руках.
Ми готувалися до його святкування. Я маринувала шашлики, коли Михайло зайшов з пошарпаною фотокнигою.
«Дивись, що я знайшов у шафі», сказав він, ставлячи її на стіл і стряхуючи пил. «Не відкривав її вже вічність».
Я застигла, відчувши холодний потік по хребту. Ця книга була хронікою нашого життя і реального, і вигаданого. Там були наші найпершихші фото до народження Ігоря, де я змушено посміхалася, бо боялась. Михайло перегля
