Мене звати Олеся Григоренко, і я живу в містечку Конотоп, де Сумщина зберігає свої військові шрами та тихі береги Сейму. У молодості я була наївною мрійницею, легко закохувалася, вірячи, що перший, хто попросить моєї руки — моя доля. Як же я помилялася! Мені довелося обійти півсвіту, щоб зрозуміти: щастя весь цей час стояло біля моїх дверей, а я проміняла його на роки сліз і принижень з чоловіком-пияком.
Як і багато дівчат, я рано вискочила заміж. Вийшла за Василя, народила доньку Марічку і крутилася як білка в колесі — вчилася, ростила дитину, тягла домівку. Двадцять років я прожила в Конотопі, тонучи у горі з людиною, яка пила без просипу. Василь був моїм прокляттям: він пропивав кожен зароблений гривень, кричав, принижував, доводив до розпачу. Бували ночі, коли я дивилася у вікно й думала: стрибнути вниз — і край цим мукам. Але я жила заради Марічки. Заради неї я не розлучалася, боячись залишити її без батька, хоч він і був батьком лише на папері.
Коли Марічка виросла, вона поїхала до Польщі, кинувши мені в обличчя: «Ти можеш терпіти цей пекло, а я — ні!» Її слова порізали мене, як ніж. Я раптом усвідомила, скільки років втратила, чіпляючись за ілюзію родини. Чому я не пішла раніше? Страх осуду сусідів, поговір за спиною сковував мене. Я вважала себе сильною, а виявилася боягузкою, яка пожертвувала молодістю заради п’яного чудовиська. Усе, годі! Я подала на розлучення, скинула з плечей цей тягар і, як тисячі українців, поїхала шукати кращої долі за кордоном.
Жити почала у доньки в Польщі, у маленькому містечку під Краковом. Роботу знайшла швидко — доглядала за 30-річною паралізованою дівчиною, Анною, та ще й вела господарство в їхньому домі. Зарплата була гарною для наших місць, але копійчаною за польськими мірками. Батько Анни, Ярослав, був ввічливим чоловіком, старшим за мене на 15 років. Він одразу виділив мене — дивився з теплом, почав доглядати. Незабаром наша дружба переросла у близькість. Я не відчувала провини: він давно жив окремо від дружини, а я спала в його домі, прибирала його кімнати, була тінню його хворої доньки. Анна прив’язалася до мене, і я її шкодувала — робота не була тягарем. Все життя я працювала, як кінь, тож це було звично.
Ярослав не приховував наших стосунків. Дарував мені дрібниці на свята — квіти, хусточки — і я вперше за роки відчула себе жінкою, а не прислугою. Він брав мене в подорожі, навіть з Анною у візку, представляв друзям як свою супутницю. Я думала: ось він, мій чоловік, моя справжня любов. Натхненна, я попросила його утримувати мене. Одинадцять років ми прожили разом, але все розсипалося, коли я дізналася про його молоденьку коханку. Мене він тримав як домогосподарку — прати, готувати, няньчити доньку — а з нею ходив по ресторанах, їздив на море. Ця зрада розбила мені серце. Я зібрала речі й пішла.
Повернулася до Конотопа — з грошима, з надіями, з новою собою. Купила маленьку квартирку в центрі, але більше часу проводила у старому будинку з мамою — вона хворіла, старіла, потребувала мене. Там я частіше почала бачитися з сусідом, Тарасом. Ми знали одне одного з дитинства: вчилися в одній школі, він завжди мене захищав — і від шкільних хуліганів, і від дворових. Коли я виходила за Василя, Тарас возив нас своєю машиною до ЗАГСу. А тепер, через тридцять років, ми обоє повернулися — постарілі, з розлученнями за плечима, з дітьми, що розлетілися по світу. У нього син і донька жили у Львові, у мене — Марічка у Польщі.
Тарас став моїм порятунком. Потрібна була чоловіча допомога — бігла до нього. Він лагодив мені розетки, плиту, лампи, ніколи не відмовляв. Ми почали їздити на дачі — його машина, мої пальне. Раніше батьки обробляли ділянки, а тепер цей тягар ляг
