Я випадково зайшла у кабінет свого чоловіка, а потім раптом схопила всіх пятьох дітей і одразу ж поїхала в інше місто
Мамо, а де моє свідоцтво про народження? Тренер сказав, без нього на змагання не пустять.
Голос старшого, майже тринадцятирічного сина вирвав Олену з думок про вечерю. Вона нахмурилася, витираючи руки об фартух.
Десь у документах, серденько. У тій великій синій папці.
А де папка?
Олена завмерла. Папка. Велика, синя, з міцного картону. Вона знала, де вона. У його кабінеті. У нижній шухляді письмового столу.
Тарас ніколи не дозволяв їй туди заходити. «Мій простір, Оленко. Місце, де я можу думати».
За пятнадцять років шлюбу вона жодного разу не порушила цю заборону. Але тепер Тараса не було він поїхав у відрядження на три дні, а синові документ був потрібен уже завтра.
Не впевнено штовхнула важкі дубові двері. Кабінет пах деревом, шкірою і його улюбленими парфумами.
Усе було суворим, ідеальним, як і він сам. Стіл із темного дуба, масивне крісло, книжкові полиці з вишикуваними за кольором томами.
Олена присіла біля столу. Нижня шухляда, як і думала, була зачинена. Але вона знала, де ключ.
Маленький, сріблястий, він завжди висів на дротяному гачку біля столу, поряд з ключами від сейфа та машини.
Символ довіри, як він говорив. Тепер вона розуміла це був символ зверхності. Впевненості в тому, що вона ніколи не наважиться.
Ключ легко повернувся у замку. Ось вона, синя папка. Але поряд лежала інша бордова, з тисненим золотим візерунком.
Її пальці задрожали, коли вона відкрила папку. Звідти на неї дивився Тарас.
Він усміхався, обіймаючи незнайому жінку з веснянками на носі. Поряд стояли двоє дітей хлопчик і дівчинка, обидва схожі на нього, як дві краплі води.
Олена гортала фотографії одну за одною. Ось вони на морі, будують піщаний замок. Ось святкують день народження хлопчика торт із сімома свічками. Ось усі разом прикрашають ялинку в затишній, залитій світлом вітальні, якої вона ніколи не бачила.
На кожній фотографії він виглядав щасливим. Не тим суворим, втомленим Тарасом, що повертався додому до неї та їхніх пятьох дітей. А іншим легким, безтурботним, закоханим.
Вона не відчула болю. Не було сліз. Лише оглушлива, дзвінка порожнеча, що заповнила її зсередини.
Світ, який вона так ретельно будувала пятнадцять років, розсипався в порох за кілька секунд.
Вона сиділа на підлозі серед ідеального порядку чужого їй кабінету і розуміла все її життя було брехнею.
Обережно закрила папку. Витягнула одну фотографію ту, де вони втрьох, щасливі, на тлі моря.
Поклала її в кишеню фартуха. Решту повернула на місце, зачинила шухляду і повісила ключ назад.
Тихо примкнула двері, ніби боячись розбудити примар чужого щастя.
Потім випрямилась. Порожнеча всередині почала кристалізуватися, перетворюючись на холодний, гострий лід.
Ненависті не було. Була лише абсолютна, дзвінка ясність. Вона знала, що робити.
Діти, збирайтеся! Всі до мене!
За пять хвилин усі пятеро, від старшого до молодшої трирічної донечки, з подивом дивилися на неї в передпокої. Вона вже несла три дорожні сумки з одягом, документами, улюбленими іграшками.
Мамо, куди ми? спитав середній, намагаючись зазирнути їй у вічі.
Вона опустилась на коліна, обійняла всіх і сказала:
Ми їдемо до бабусі й дідуся. Це буде наша маленька пригода.
Дорога тривала чотири години. Чотири години тиші, яку іноді порушувало сопіння заснулих дітей або запитання старшого сина. Він відчував: «маленька пригода» означає щось інше. Щось важке й остаточне.
Батьківський дім зустрів їх запахом яблучного пирога. Мати, побачивши їх на порозі, сплеснула руками, а батько, мовчазний і строгий, обійняв доньку міцніше, ніж зазвичай, глянув їй у вічі й усе зрозумів без слів.
Олена розповіла йому стисло: «Ми з Тарасом посварилися. Побуду у вас».
Лише тоді дозволила собі присісти.
Телефон задзвонив опівночі.
Оленко? Де ти? голос Тараса був роздратованим, але ще контрольованим.
У батьків.
Навіщо?
Я заходила у твій кабінет.
Мертва тиша.
Що ти там робила?
Знайшла синю папку. І іншу бордову. З фотографіями.
Він замовк. Вона майже відчула його паніку крізь слухавку.
Оленко, це не те, що ти думаєш
Нам більше нема про що говорити.
Вона поклала трубку. І вперше за пятнадцять років відчула, що може дихати.
Він зявився через два дні. Його чорний джип виглядав чужим на тихій провінційній вулиці.
Де діти? Я їх забираю, сказав він, не вітаючись.
Ти їх не забереш.
Я їхній бать
