**Щоденниковий запис**
Знаю, що можуть після цього мене осудити, але мушу виговоритися. Може, хтось зрозуміє.
Мій син Данило (35) загинув у автокатастрофі чотири місяці тому. Залишилися його дружина, Олеся (31), та двоє маленьких синів Ярик (5) і Марко (3). Шість років вони жили в моєму домі.
Не платили за оренду. Не допомагали з рахунками. Просто були тут. Наче мій дім перетворився на безкоштовний готель, з якого вони й не думали виїжджати.
Повернуся трохи назад.
Коли Олеся завагітніла Яриком, вони з Данилом знімали крихітну однушку. Він закільцовував магістратуру з інженерії та підробляв, а вона працювала у кафе, вагітна та виснажена. Грошей на оренду не вистачало, тож я, як добра мати, запросила їх до себе.
*Мій дім. Мої правила.* Я сказала: «Це тимчасово. Станьте на ноги». Це було сім. Років. Тому.
Олеся більше не працювала. Данило почав добро заробляти після університету, але замість того, щоб переїхати, вони просто розслабилися. Я не бачила від них ні копійки, навіть квітів «дякую». Я виховувала Данила амбітним, поважним а він став мякотелим, безвольним, що сліпо йшов за Олесею, наче закоханий цуценя.
І якщо чесно? Я їй ніколи не довіряла. Від самого початку.
Вона була з іншого кола. Без батька. Виросла у старенькому будинку на околиці. Без вищої освіти. Книжок, здається, у житті не відкривала.
Данило привів її, наче якийсь благодійний проєкт, а я посміхнулася й кивнула бо так роблять матері але завжди знала: вона йому не рівня. А ще глибоко в душі мене гризло одне ці діти? Чи точно обидва його?
Ярик, можливо. У нього данин підборіддя. Але Марко? У хлопця немає нічого від мого сина. Він темноволосий, із оливковим відтінком шкіри, просто інший. І не кажіть мені, що генетика це складно. Материнське серце не помиляється.
Я ловила Олесю на пізніх смс, на «прогулянках» без пояснень, на виходах з дому без попередження. А Данило, бідолашний, нічого не запитував. Жодного разу.
Після похорону я зачекала кілька тижнів. Дивилася, як Олеся ходить по хаті в халаті, наче героїня дешевої драми. Я готувала. Прибирала. Стежила, щоб Ярик ходив у садочок. А вона? Ридала, спала до обіду та НІЧОГО не робила.
А потім одного ранку я прокинулася, побачила Марка на кухні з його ямочкою на щоках, якої в нашій родині ніколи не було, і щось у мені перемкнуло. Сказала Олесі, що час йти. Що мій дім не притулок для дармоїдів.
Вона була в шоці, але не промовила й слова. Я знала їй нікуди йти. Її мати не візьме її назад.
Пізніше, на мій подив, я знайшла записку від Олесі, де вона намагалася мною маніпулювати: «Ви усе, що в мене залишилося». Вона справді не розуміла, чому я так вчинила.
Я виконала свій обовязок. Відкрила дім. Виростила її дітей, коли вона бездіяла. Поховала сина. Я втомилася.
Вона благала, плакала: «А як же хлопчики?» Я сказала правду: *Тобі я нічого не винен
