Горе затьмарює розум, перетавлюючи любов на відстань, а спогад на біль. У моменті втрати ми часто діємо з болю, а не з серця. Але іноді саме в найтемніші хвилини нам дається шанс обрати милосердя замість образи, а звязок замість самотності.
Ця історія нагадування, що родина не лише про тих, хто лишився, а й про те, як ми зберігаємо любов до втрачених обіймаючи тих, кого вони кохали.
Ось і вся історія:
Звісно, мене засудять, але треба виговоритися. Може, хтось зрозуміє.
Мій син Богдан (35) загинув у автокатастрофі чотири місяці тому. Залишилися його дружина, Олеся (31), та двоє синів Максимко (5) і Юрко (3). Шість років вони жили в моєму домі.
Не платили за оренду. Не допомагали з комуналкою. Просто були. Ніби мій дім перетворився на безкоштовний готель, з якого вони й не збиралися виїжджати.
Давайте з початку.
Коли Олеся завагітніла Максимком, вони з Богданом знімали крихітну однушку. Богдан закінчував магістратуру з інженерії та підробляв, а Олеся працювала в кафе, вагітна та виснажена. Вони не тягнули оренду, тож я, як добра мати, запросила їх до себе.
Мій дім мої правила. Я сказала: «Тимчасово. Поки не встанете на ноги». Це було сім. Років. Тому.
Олеся більше не працювала. Богдан почав непогано заробляти після університету, але замість того, щоб переїхати, вони просто розслабилися. Я не бачила від них жодної копійки, навіть букета за подяку. Я виховувала Богдана амбітним, поважним а він став мякотелим, йшов за Олесею, як закоханий цуценя.
Якщо чесно? Я їй ніколи не довіряла. Від самого початку.
Вона була з іншої соціалки. Без батька. Виросла в старенькій хаті. Без вищої освіти. Гадаю, справжньої книги в руках не тримала.
Богдан привів її, ніби якусь ря́тівну місію, а я посміхнулася й кивнула бо так роблять матері але завжди знала: вона йому не пара. І глибоко в душі я відчувала ці діти? Не обидва його.
Максимко, можливо. У нього богданів підборіддя. Але Юрко? У нього нічого від мого сина. Він темноволосий, із смаглямим відтінком шкіри, і просто інший. І не починайте знаю, що генетика буває дивною. Але мати знає.
Я бачила, як Олеся переписувалася вночі, йшла на «прогулянки», виходила, нікому не кажучи. А Богдан, бідолаха, нічого не запитував. Ні разу.
Після похорону я зачекала кілька тижнів. Спостерігала, як Олеся розгублено блухає по дому у халаті, ніби якась «страждачна вдова» з серіалу. Я готувала. Прибирала. Сіл
