Ой, слухай, бувають такі моменти, коли доля підкидає випробування не тоді, коли ти до цього готова, а коли ти вже на дні — морально, фізично, душевно. Я пережила рак, самотність, страх материнства… і ледь не втратила найцінніше, що в мене було. Але в останню мить — передумала.
Мене звати Оксана, зараз мені 31, я з Києва. Але все, про що хочу розповісти, сталося далеко від дому — у країні, де я не знала ні мови, ні людей. Саме там я стала матір’ю. І саме там — ледь не відмовилася від своєї доньки.
Коли мені було 24, мені поставили діагноз, від якого земля йде з-під ніг — рак шийки матки. Все сталося швидко: операція, реабілітація, страхи. Лікарі сказали, що, найімовірніше, дітей у мене не буде. Я не сперечалася — просто змирилася. Вирішила, що моє життя піде іншим шляхом. Без сім’ї, без дітей. З кар’єрою, подорожами, свободою.
Так і було. Я зробила гарну кар’єру у фінансовому секторі, уклала контракт у Польщі, об’їздила пів-Європи. З чоловіками були романи, але без серйозних планів. Я не дозволяла собі закохуватися, не будувала майбутнє. Жила наче наполовину. І навіть цього було досить — або мені так здавалося.
Одного разу я почала відчувати щось дивне — слабкість, запаморочення. Звалила все на стрес. Але гінеколог, до якого я зайшла просто для галочки, скинув бомбу:
— Ви вагітні. Четвертий місяць.
Я не могла повірити. Я ж… безплідна? Як? Помилка? Ні. Все підтвердилося.
Це була паніка. Шок. Я не хотіла цієї дитини. У мене не було постійного чоловіка, не було плану, не було бажання бути матір’ю. Я нікому не сказала — ні батькам, ні подругам, ні колегам. Приховувала все. Носила вільний одяг, майже не набрала ваги, намагалася ігнорувати, що відбувається.
І ось — дев’ятий місяць. Ідея фікс — поїхати у відпустку до Туреччини, про що мріяла з юності. Все було оплачено заздалегідь, і я вирішила: чому б і ні? Полетіла. І там, серед моря та чужої мови, у мене почалися пологи.
Я народила в невеличкій лікарні біля Анталії. Доньку назвала Соломія. Я не відчувала нічого. Тільки втому і страх. Я навіть подумала залишити її там, у цій країні, де ніхто нікого не знає.
Але бідність, яку я побачила в тих місцях, вразила мене. Я зрозуміла: якщо й залишати Соломію, то хоч вдома, в Україні. Звернулася до посольства, мені допомогли з документами. З трудом, через пересадки, я повернулася додому.
Я була виснажена, без копійки грошей, з немовлям на руках. Наступного дня, не роздумуючи, віднесла її у будинок малютки. Пояснила, що не можу впоратися. Соцпрацівники не осуджували. Просто мовчки прийняли.
Я пішла додому, впала у ліжко і… відчула порожнечу. Ніби все це — не зі мною. Через два дні я вийшла на роботу.
Але через пару тижнів мені подзвонили з притулку.
— З вашою дівчинкою щось не так. Вона не їсть. Не реагує. Тільки плаче.
Я пішла. Не знаю, навіщо. Можливо, просто хотіла переконатися, що це не моя провина. Але коли я побачила її — худусеньку, з тьмяними оченятами, загорнуту у чуже покривало — у мені щось клацнуло.
Вона впізнала мене. Не заплакала. Не посміхнулася. Просто подивилася — ніби чекала. І я зрозуміла: вона моя. Вона потребує мене так само, як і я — її.
Я повернулася додому і не спала всю ніч. Вранці прийшла на роботу і розповіла все — начальству, колегам, подругам. Більше не хотіла брехати.
За тиждень я забрала Соломію додому.
Спочатку було важко. Безсонні ночі, страх, втома. Але з кожним днем — вона ставала міцнішою, а я — сильнішою. Ми звикали одна до одної. Стали сім’єю.
Зараз Соломії вже три роки. Вона сміється, бігає по квартирі, співає пісні. А я — знову живу. По-справжньому. Без масок, без втечі. Я — мама. І хоч ми вдвох, але ми — щасливі.
Не знаю, чи зустріну колись чоловіка, який полюбить нас обох. Але це вже неважливо. Головне — одного разу я знайшла в собі сили і обрала не страх, а любов. І не жалкую ані на секунду.
Соломія — моє порятунок. І моє спокутування.
