Від бабусі я отримала в спадок старий будинок серед лісу: хотіла поїхати подивитися на нього, але мама забороняла. Згодом я зрозуміла чому.
У дитинстві ми майже не спілкувалися з бабусею з маминого боку. Залишилися лише невиразні спогади кілька років зустрічей, і все. Потім звязок зник.
Я не знала причини. Була занадто маленькою, щоб щось зрозуміти, а коли підросла й питала маму, вона лише махала рукою.
З часом я звикла. Але нещодавно прийшла звістка: бабуся померла. Важко сказати, що я сумувала адже ледь її памятала. Та одна річ мене вразила: вона заповіла мені свій будинок у селі.
Цікавість перемогла байдужість. Я хотіла хоча б побачити його, щоб зрозуміти, який він, і, можливо, згодом продати. Та коли я сказала про це мамі, вона раптом знервувалася:
Не їдь туди, благаю.
Чому, мам? Що там такого?
Не хочу, щоб ти їхала.
Мам, що ти приховуєш?
Нічого
Брешеш! Чому ти не спілкувалася з бабусею? Чому нічого не розповідаєш?
Просто не їдь Інакше сильно пожалкуєш. Більше нічого не скажу.
Її слова лише розпалили мою цікавість. Я зрозуміла: мушу поїхати. У нашій родині забагато таємниць.
Коли я дісталася за вказаною адресою, будинок стояв серед лісу. Старий, цегляний, з пошарпаним ґанком, він виглядав звичайно. Навіть трохи затишно. Я підійшла ближче, нахилилася під килимком лежав ключ.
Вставила його у замок, обережно повернула й відчинила двері. Зробила крок усередину і завмерла від жаху.
Оглядаючи кімнати, я раптом помітила на стіні стару фотографію в рамці. Підійшла ближче і німіла. На знімку були мама, тато я зовсім маленька, років три і ще якийсь хлопчик. Йому було близько десяти.
Я втупилася в його обличчя. Хто це? Чому я ніколи його не бачила? В грудях похололо. Тут щось приховували. Мені брехали.
З тремтінням у руках я набрала маму.
Мам хто цей хлопчик на фото?
На тому кінці проводу довга тиша. Вже думала, що вона не відповість, але раптом почула її схлип.
Тобі не варто було це бачити прошепотіла вона. У тебе був старший брат.
Я застигла, не вірячи власним вухам.
Брат?..
І тоді мама нарешті розповіла правду. Колись, багато років тому, ми всі разом приїжджали до бабусі в село. Мені було три, а братові десять.
Ми гралися у дворі, бабуся готувала обід. Брат ліз на дерево не втримався, впав і так невдало вдарився, що зламав хребет. Його не врятували.
З того часу мама не могла пробачити бабусі, звинувачувала її у всьому. Вона назавжди віддалилася від неї й заборонила мені спілкуватися, боячись, що тіні минулого завдадуть мені болю.
Я стояла в будинку, стискаючи телефон, а перед очима все ще стояв той хлопчик із фотографії. Мій брат, про існування якого я дізналася лише зараз.
Інколи минуле ховає біль, але правда як вітер, що розвіює тіні. Краще знати, навіть якщо це болить.
