— Я твоя дружина, а не «холостяка» на підручних справах! Якщо твоїй мамі потрібна допомога, йди сам і роби це.
— Орися, слухай. Мамусі треба вимити балконні вікна — сама вже не тягне. І ще треба закупити продукти на тиждень, список довгий. Ти зможеш сьогодні?
Кирило зайшов на кухню у вільних спортивних штанах і розмятому футболці, ніби просто прокинувся у вихідний. Підійшов до крану, налив собі склянку води і майже не помітив дружину. Орися сиділа за маленьким столиком під вікном, повільно смакуючи ранкову каву. Сонячне світло грало на скатерці, а її погляд був спрямований всередину.
Акумуляторна міні-пила
Mini Saw
Акційна ціна
Mini Saw
Фарбопульт Paint Zoom
Paint Zoom
Акумуляторна викрутка з насадками! Знижка 50%
Skrutka
Таке прохання не було для неї новим. Спочатку це були прості справи: «Орисьо, принеси хліб мамусі», «Принеси ліки». Потім це стало регулярними поїздками по місту з важкими мішками, ретельними прибираннями у матері‑зятька, навіть дрібними ремонтом, які Ганна Петрівна називала «лише молодою та спритною може виконати». А Кирило рідко з’являвся у її будинку. У нього завжди «була справа», «втома» або просто «не хотілося». «Ти ж вільний», — говорив він, а Орися лише зітхала і йшла. Вона тягнула мішки, мила підлоги, лагодила речі, слухала скарги тещі про здоров’я, ціни, сусідів і про те, як «бідний Кирилько потрапив у глухий кут».
— Кирило, — голос її був спокійний, та в ньому звучала сталь, достатня, щоб він підвів голову. — Я вже казала: я твоя дружина, а не помічниця твоєї мами, і тим більше не безкоштовна прибиральниця. Якщо Ганна Петрівна потребує допомоги, особливо в такій справі, чому б тобі самому не піти? Ти ж маєш вільний день, чи не так?
Кирило моргнув, збитий з пантелику. Зазвичай після такого діалогу Орися піддавалась.
— Я думав, що… — спотикався він, хмурий. — Це ж не складно! «Жіночі справи» — миття вікон, покупки… Ти ж краще мене розбираєшся.
Орися скривилася, і в її усмішці блищала небезпека.
— «Жіночі справи»? — повторила вона з іронією. — Тож піднімати по п’ять кілограмів картоплі і, після цього, підніматися на сьомий поверх, щоб витерти пил з вікон, тепер лише жінка? А ти будеш сидіти вдома, збираючи сили для комфортного дивану ввечері?
Напруга в кімнаті зросла. Кирило різко поставив склянку на стільницю, обличчя його почервоніло.
— Що ти знову починаєш? Я лише запитав! Ти ж знаєш, мамусі самотньо, їй важко! Замість допомоги — гнів!
— Гнів? — підняла брову Орися. — Тож моє небажання бути рабинею — це «гнів»? Слухай уважно.
— Що ще?
— Я твоя дружина, а не «холостяка»! Якщо твоїй мамі треба допомога — ти сам йди!
— Що це має до мене? Я ж сказав…
— Це твоя мати. І якщо вона справді бореться, твоїм обов’язком, як сина, є підтримати її. А ти вважаєш, що син має перекласти всю роботу на дружину? До речі, я не прошу допомоги у свою маму — її проблеми мої, я їх вирішую. Тож, коханий, візьми список, ганчірку, відро і йди до мами. Якщо потрібні рукавички — можеш взяти мої. Я займуся своїми справами. Більше таких «запитів» не буде. Зрозуміло?
Кирило глянув на неї, ніби на чужинку. Звичний порядок руйнувався. Орися завжди поступалась, а тепер — холодно, рішуче, без варіантів.
— Ти розумієш, що говориш? Це неповага до старших! До моєї мами! — підвищив голос, крокуючи вперед.
Орися не здернулася.
— Ні, Кирило. Це самоповага. Основна самоповага. Якщо ти цього не розумієш — це твоя проблема.
Вона підвелася, спокійно обійшла стіл і вийшла з кухні, залишивши його серед сонячних плям, розбитого комфорту і раптового усвідомлення, що світ вже не такий зручний.
Кирило не збирався здаватися. Він пішов до вітальні, де Орися сиділа з книжкою. Стоячи в дверях, стискав кулаки, обличчя палахкотіло гнівом.
— Ти просто відмовилась? — прошепотів він. — Ти не слухаєш моїх прохань? Чи мами? Це нормально для дружини?
Орися повільно поклала книжку.
— І ти вважаєш нормальним перекладати обов’язки сина на дружину? — спокійно спитала вона, не підвищуючи голос. — Ти говориш про свою маму, а забуваєш, що це твоє. У нього є син, здоровий, з вільним днем. Чому він посилає дружину, а сам залишається на дивані?
— Тому що раніше нікому не заважало! — майже кричав він, крокуючи в кімнату. — Ти завжди допомагала, і все було добре! Що змінилося? Ти тепер вважаєш себе королевою?
— Змінилося те, що я більше
