Мене звати Оксана Шевченко, і жила я тоді в містечку Богуслав, де над річкою Рось височіють білі церкви, а вулички то піднімаються вгору, то стрімко спадають до води. Закінчила школу майже відмінницею — на злість батькові, який певний був, що й до атестата я не дотягну. А потім здивувала їх ще більше — вступила до Київського університету. Та щоб ніхто не подумав, ніби мене підмінили, після іспитів я втекла до бабусі у затишну Сквиру та влаштувалася офіціанткою в кав’ярню двоюрідного брата. Батьки аж остовпіли: «Як так? Студентка, а буде підносити підноси та слухати п’яні жарти місцевих парубків!»
З Богданом ми зустрічалися вже рік, але й він мого від’їзду не схвалив. Заревнував до всіх підряд, чим розлютив мене до білого калення. Це лише підсилило мій упертість — я поїхала на три дні раніше, ніж планувала, і перервала всі зв’язки: не брала трубки, не відкривала ноутбука. Та на четвертий день серце розтануло. Замість того щоб ховатися від нього на свої іменини, як я задумала, я подзвонила й прошепотіла: «Кохаю тебе, хочу святкувати разом». Зналося, що він не з ранніх птахів, тож не чекала його до обіду. Адже ще опівночі він уже обсипав мене поцілунками, вітаннями та ніжним: «Люблю тебе, рибко!»
Та о дев’ятій ранку задзвонив телефон — Богдан. «Їду до тебе!» — радісно скрикнув він. Ми балакали, сміялися, він увімкнув у машині наші улюблені пісні. Раптом — обрив зв’язку. Я подумала, що вже близько — перед містом є місце, де пропадає сигнал. Набрала знову, почула коротке «Ало», а потім — пекло. Вереск гальм, скрежет металу, крики… І тиша. Серце впало в п’яти. Я збожеволіла.
У піжамі, з обличчям мокрим від сліз, натягнула перше, що попало під руку, і вилетіла з хати. Умовила сусідського сина, Петра, відвезти мене на трасу — раптом дізнаюся, що трапилося. Виїхали за місто, і тут назустріч з ревом сирен пролетіла «Швидка». Я застигла, хотіла крикнути, щоб розверталися, та раптом побачила Богданову машину — вона їхала за «швидкою». Виявилося, він став свідком аварії, підібрав двох постраждалих з легкими травмами і везе їх до лікарні. Телефон? Навіть не пам’ятав, куди його подів — так і не знайшли.
Я зітхнула з полегшенням, та іменини вже пішли не за планом. Замість тихого вечора на двох — я домовилася з колегою, щоб мене підмінила, — ми провели дві години у лікарняній палаті з людьми, яким Богдан допоміг. Це не було свято, про яке я мріяла, не вечірка з друзями. Вранці я мало не померла від жаху, думаючи, що втратила його, а ввечері ми, обійнявшись, заспокоювали чужих людей, запевняючи, що нічого особливого не зробили. Їхні вдячні погляди, тремтячі голоси — усе це врізалося в душу.
Ніколи так не святкувала іменин. Ніколи не думала, що буду відзначати їх серед незнайомців, у лікарняних стінах, де пахне ліками і страхом. Вранці серце розривалося від паніки, а ввечері — від дивної, теплої радості. Ми з Богданом стали ближчими, ніби ця лиха зв’язала нас міцніше, ніж раніше. Я дивилася на нього — втомленого, але живого, з його доброю усмішкою — і розуміла: це були найдивніші, найщиріші іменини у моєму житті. Не такі, як усі, не галасливі, не веселі у звичному розумінні, але сповнені сенсу.
Тепер згадую той день із трепетом. Ті хвилини, коли думала, що втратила його — як ніж у серці. А потім — полегшення, його руки, його голос. Ми не сиділи за святковим столом, не пили шампанське, але допомогли людям, і це було важливіше. Може, саме це й є кохання — не лише романтика, а й готовність бути поруч у біді? Той день змінив мене. Я вже не серджуся на долю за її сюрпризи. І кожного разу, обіймаючи Богдана, шепчу собі: «Дякую, що ти живий». Це було свято не свічок і подарунків, а життя — крихкого, непередбачуваного, але такого дорогоцінного.
