Мене звуть Олеся Бойко, і я живу в містечку Охтирка, де Сумщина зберігає свої золоті бані та тихі провулки. Я закінчила школу майже відмінницею, немов навперекір батькові, який вважав, що я й до атестату не дотягну. А потім здивувала їх ще більше — вступила до Харківського університету. Та щоб ніхто не подумав, що їх доньку підмінили, після сесії я поїхала до бабусі в маленьке містечко біля Воронезьких пагорбів і влаштувалася офіціанткою в кафе двоюрідного брата. Батьки були в шоці: «Як так? Студентка, а буде носити підноси й терпіти п’яні залицяння місцевих!»
З Іваном ми зустрічалися вже рік, але й він не порадів моєму від’їзду. Приревнував, чим розлютив мене до білого калення. Це підсилило мою гордість — я поїхала на три дні раніше, ніж планувала, і зірвала з ним усі зв’язки: не брала трубку, не відкривала ноутбук. Але на четвертий день серце розтануло. Замість того щоб ховатися від нього на день народження, як я задумала, я подзвонила й сказала: «Кохаю тебе, хочу святкувати разом». Знаючи, що він не рання пташка, я не чекала його до обіду. Тим більше, що опівночі він уже обсипав мене поцілунками, вітаннями і своїм ніжним «Люблю тебе, рибко!»
Але о дев’ятій ранку телефон задзвонив — Іван кликав. «Їду до тебе!» — радісно скрикнув він. Ми балакали, сміялися, він увімкнув у машині наші улюблені пісні. Раптом зв’язок обірвався. Я подумала, що він уже близько — перед містом є ділянка, де немає сигналу. Набрала його знову, почула коротке «Ало», а потім — пекло. Вереск гальм, скрегіт металу, крики… І тиша. Серце впало в п’яти. Я збожеволіла.
У піжамі, з мокрим від сліз обличчям, я натягнула перше, що попало під руку, і вилетіла з хати. Умовила сина сусідів, Андрія, відвезти мене до траси — раптом я дізнаюся, що трапилося. Ми виїхали за місто, і тут назустріч з рейвом сирен промчала «Швидка». Я зніміла, хотіла крикнути, щоб ми розверталися, але побачила машину Івана — вона їхала за «швидкою». Виявилося, він став свідком аварії, підібрав двох постраждалих з легкими травмами і везе їх до лікарні. Телефон? Він навіть не пам’ятав, куди його подів — так і не знайшли.
Я видихнула, але день народження вже пішов не за планом. Замість тихого вечора на двох — я домовилася з колегою, щоб мене підмінили, — ми провели дві години у лікарняній палаті з людьми, яким Іван допоміг. Це було не свято, про яке я мріяла, не вечірка з друзями. Вранці я мало не померла від жаху, думаючи, що втратила його, а ввечері ми, обійнявшись, заспокоювали чужих людей, запевняючи, що нічого особливого не зробили. Їхні вдячні погляди, їхні тремтячі голоси — усе це врізалося мені в серце.
Ніколи я не святкувала так день народження. Ніколи не думала, що буду відзначати його серед незнайомців, у лікарняних стінах, де пахне ліками й страхом. Вранці серце розривалося від паніки, а ввечері — від дивної, теплої радості. Ми з Іваном стали ближчими, ніби ця біда зв’язала нас міцніше, ніж раніше. Я дивилася на нього — втомленого, але живого, з його доброю посмішкою, — і розуміла: це був найдивніший, найсправжніший день народження у моєму житті. Не такий, як усі, не галасливий, не веселий у звичному розумінні, але сповнений сенсу.
Тепер я згадую той день із трепетом. Ті хвилини, коли думала, що втратила його, — як ніж у грудях. А потім — полегшення, його руки, його голос. Ми не сиділи за святковим столом, не пили шампанське, але допомогли людям, і це було важливіше. Може, це і є кохання — не лише романтика, а й готовність бути поруч у біді? Той день змінив мене. Я більше не серджусь на долю за її сюрпризи. І кожного разу, обіймаючи Івана, я шепчу: «Дякую, що ти живий». Це було свято не свічок і подарунків, а життя — тендітного, непередбачуваного, але такого дорогоцінного.
