Я ПРОПУСТИЛА СВОЮ ДОЛЮ
Кажуть, шукати кохання на роботі — це несерйозно. А я навіть не планувала цього. Воно прийшло сама, не в образі галантного колеги з кавою та краваткою, а у вигляді мовчазного чоловіка в чорній «Мазді», що стоїть у черзі за бензином. Я працювала на заправці.
Спочатку він просто дивився. Потім посміхався. А далі, здається, вивчив мій графік і приїжджав лише коли я була на зміні. Мене звали Олеся. Мені 33 роки. Я була справжньою дівчиною‑бунтаркою: платинова блондинка, відчайдушна, пряма, з характером, загартованим у чоловічому колективі. А він… він був іншим. 42‑ти річний, очі кольору крижано‑блакитного неба, плечі, ніби могли знести стіни. Його усмішка — тепла, спокійна, з ноткою хлоп’ячого наївства.
Його звали Красимир. Жив у будинку поруч із заправкою, з сином і псом на ім’я Роккі. Син — від попереднього шлюбу. Дружина залишила їх обох. Він не працював. Став рент’єром: отримував дохід з чотирьох квартир, успадкованих від бабусі, і просто жив. Подорожував, гуляв, відпочивав.
Одного дня під’їхав до колонки, підняв вікно і сказав: «Поїхали, покажу тобі місто, в яке ти закохаєшся». А потім ще одне, і ще одне. Ми пили пиво в майже порожніх кафе, їхали в одеські готелі поза сезоном, ночували під шум хвиль, гуляли по ринках у Києві та Чернівцях, слухали джаз у Львові.
Я закохалася. Я просто розтанула в ньому. Я, та, що завжди трималась вільною і не вірила в штампи, вже через три місяці жила у нього. Ми нічого не оформляли, просто були разом.
Спершу я мріяла про дитину. Уявляла, як будемо гуляти втроє: я, він і малюк. Але Красимир був категоричний. Сказав, що вже «відсидів строк» батьківства і другий раз не підписується. І головне — діти заважають свободі.
«Ти ж не зможеш летіти на вихідні до Одеси з живітком, а потім ще й з коляскою по мосту. Це не життя, а в’язниця», — говорив він спокійно, впевнено, і я, ніби під гіпнозом, сама почала боятися майбутнього малюка.
Так пройшли роки. Я стала «працювало‑домашньою» його безтурботної існування. Готувала, прала, купувала улюблені сирки, сміялась у потрібний момент, а він… все більше дивився футбол, ліниво листав газету і казав, що я «та сама».
Син його підріс. Спочатку зневажав мене. Потім став цікавитися. І нарешті привів додому дівчину — таку ж, якою була я шість років тому. Молоду, яскраву, блондинку. Вона ночувала у нас, сміялась моїм жартам, називала мене «Олесочка».
Я дивилась на неї і розуміла все. Хотілося крикнути: «Біжи! Не пропусти своє життя, як я! Не розчиняйся, не втрачай голос, не кидь мрії. Ти ще можеш все змінити!»
А я? Я вже не вірю. Мені 39. Дітей немає. Роботу кинула, друзів втратила, батьків вже немає. Залишились лише я, Красимир, Роккі і іржа любові, яка давно стала звичкою.
Він досі не працює. Досі збирає орендну плату з квартир, досі щовечора випиває пиво. А я все так само ставлю перед ним тарілку з салатом і чекаю. Чекаю, щоб знову відчути, що ще не все втрачено. Але це лише обмана.
Іноді вночі, коли він спить, я виходжу на балкон і дивлюсь у небо. І здається, що якщо дуже захотіти, можна все змінити. Лише запізно. Уже надто запізно.
