Я забрала свою літню маму до себе. Тепер шкодую, але відправити її назад неможливо. Соромно перед друзями.
Сьогодні вирішила вилити на папір свою історію таку особисту й важку, що давить, мов камінь на грудях. Потрібна порада розумна й обережна як вибратися з цієї трясовини, в яку я сама й залізла.
У кожного свої турботи, свої випробування. Ми мусимо вчитися не осуджувати, а простягати руку тому, хто тоне в розпачі, не бачачи виходу. Бо ж ніхто не застрахований сьогодні ви судите, а завтра в пастку долі потрапите ви самі.
Я поселила матір у себе. Їй вже 80, а раніше вона жила в селі під Житомиром, у старій хаті з похилим дахом. Самостійно впоратися вона більше не могла здоровя підвело, ноги не слухалися, руки тремтіли. Я бачила, як вона там гасне сама, тому й вирішила перевезти її до себе, у трикімнатну квартиру в Києві. Але не усвідомлювала, який тягар на себе візьму.
Спочатку все було гладко, мов по маслу. Мама оселилася в мене, трималася скромно сиділа у своїй кімнаті, яку я облаштувала з любовю: мяке ліжко, теплий плед, невеличкий телевізор. Виходила лише до кухні або в туалет я дбала, щоб їй було комфортно. Готувала їй дієтичну їжу: нічого зайвого, мінімум солі, усе на пару. Ліки дорогі, але потрібні купувала на свою зарплату. Її пенсія? Копійки, дрібязок.
Але через кілька місяців усе змінилося. Міське життя її втомило одноманітне, сіре, як бетонні стіни навколо. Вона почала встановлювати свої правила, причеплюватися до кожної дрібниці, роздувати з мухи слона. То пилу не витерла вчасно, то суп не той зварила, то чаю улюбленого забула купити. Нічого їй не подобалось, все дратувало. А потім пішли маніпуляції вдавала жертву, зітхала на показ, твердила, що в селі їй було краще, ніж у моїй «вязниці». Її слова різали, як ніж, але я стискала зуби, намагаючись не реагувати.
Моїх нервів вистачило ненадовго. Я виснажилася від постійних докорів, криків, її вічного незадоволення. Дійшло до того, що почала пити заспокійливе, а після роботи стояла біля підїзду, не маючи сили зайти додому. Там мене чекав не затишок, а поле бою і щоразу я програвала. Моє життя перетворилося на кошмар без виходу.
Повернути маму в село? Не варіант. Вона там не виживе хата напівзруйнована, без опалення, без зручностей. І як я можу її відправити, кинути на самоті? Що подумають люди? Вже бачу їхні осудливі погляди, чую плітки за спиною: «Донька, що кинула матір Сором!» Мені соромно навіть думати про це. Але й так я більше не можу.
Це як завязаний вузол, який я не можу розплутати. Я виснажена, розбита, без сил. Як жити з нею під одним дахом? Як терпіти її впертість, цю стіну докорів? Як знайти спокій, не втративши себе? Я в глухому куті, і кожен день це ще один крок у безнадію.
Чи стикалися ви з подібним? Як виживали поруч із старшими, чий характер гостріший за каміння, об яке розбивається наша терплячість? Як не зїхати з глузду, коли рідна людина стає твоїм найважчим випробуванням? Поділіться порадою мені потрібен промінь світла в кінці цього темного тунелю
