Я одружений, у мене є дитина… але я божевільно кохаю іншу жінку.
Мені сорок років. Я звичайний чоловік із Житомира. Маю стабільну роботу, гарну оселю, дружину, з якою ми прожили майже десять років, і маленького сина, якому недавно виповнилося три. Здалеку – ідеальна картина родинного щастя. Але те, що діється всередині мене – зовсім інша історія. І я нікому, ані душі, не можу розповісти правду, бо знаю – який ураган осуду впаде на мої плечі. Тому й пишу це тут – анонімно. Бо більше не можу тримати все в собі.
Півроку тому в моєму житті з’явилася дівчина. Їй двадцять. На двадцять років молодша за мене. І так, я знаю, як це звучить. Сам тисячу разів намагався поставити крапку, піти, викреслити її із свого життя. Та не виходить. Бо я божеволію від неї. Це не просто потяг, не миттєвий роман. Це почуття, яке палить мене зсередини. Живу від зустрічі до зустрічі, від дзвінка до дзвінка.
Вона знає про мене все. Відразу сказав чесно: я одружений, у мене є дитина, і я не піду з сім’ї. Не кидаю слів на вітер. Не можу кинути дружину й сина, бо я за них відповідальний. Моя дружина – добра жінка. Ми пережили багато разом. Я її поважаю, дякую їй за сина. Але між нами більше немає любові. Справжньої, від якої люди роблять дурниці, не сплять ночами, пишуть вірші й божеволіють. Все це давно зникло. Залишились звичка, турбота, прив’язаність. Але не палаюче серце.
А вона… вона не просто гарна. Вона – світло. Розумна. Щира. Ніжна. Таких жінок зараз майже не зустрінеш. Вона могла б бути з ким завгодно – молодим, вільним, заможним. Але вона обрала мене – чоловіка з багажем, з минулим, з обов’язками. І вона нічого не вимагає. Ні перснів, ні статусу, ні гучних обіцянок. Вона просто поруч. Дає те, чого мені так давно не вистачало – тепло, щирість, трепет.
Іноді дивлюсь на неї й думаю: «За що мені такий дар? Що я зробив, щоб заслужити таку жінку?» Поруч із нею я відчуваю себе живим. Знову сміюся. Знову відчуваю себе потрібним.
Не заперечую – у мені живе провина. Іноді вона душить. Відчуваю себе зрадником. Але потім згадую її очі, її голос, і розумію – я би все одно зробив цей вибір. Можливо, це егоїзм. Напевно. Але це мій шлях. Я не просив цієї любові, вона просто прийшла. І тепер я не можу від неї відмовитися.
Не виправдовуюсь. Не чекаю розуміння. Просто хотів розповісти. Розповісти про те, що навіть у найправильніших чоловіків бувають слабкості. Що любов може прийти там, де її найменш чекаєш.
І я знаю – у нас із нею немає майбутнього. Не зможу бути поруч так, як їй потрібно. Живемо митьми, крадемо шматочки щастя, немов діти крадуть цукерки.
Але я зберігатиму ці моменти до кінця життя.
Бо навіть якщо вона піде – а, можливо, так і станеться – я завжди пам’ятатиму, як вона зробила мене живим. Хоч ненадовго. Хоч не назавжди. Але завдяки їй я знову почав відчувати.
Так… я одружений. У мене є дитина. Але я кохаю іншу.
Просто один божевільний закоханий чоловік.
