Колись давно, коли ще пам’ятаю, я, Остап Пилипенко, виріс у невеличкому селі на Поділлі, серед золотих полів пшениці, шумних річок Дністра і димних печей, що пахли свіжим хлібом. Тоді в місті, у Києві, вже давно говорили, що селяни це «запилені» люди, яким ніколи не зрозуміти «справжнього» життя серед асфальту і скляних вікон. Вони вважали, що коли селянин приїжджає працювати в місто, то зайняв «чужу» посаду, ніби порушив якийсь закон.
А я не соромлюсь того, що походжу з села. Навпаки, я горджуся цим. І не збираюся відчувати провину за те, що заробляю на життя в місті. Кожен має право праці, розвитку, можливості жити так, як йому до вподоби. Якщо довелося залишити маленьку рідну землю, аби знайти роботу, це не робить мене гіршим за тих, хто виріс серед бетонних стін і кришталиних під’їздів.
Село навчило мене бути людиною. Батько, Петро, що ще в світанку піднімався до поля, лагодив паркан після дощу, а мати, Марічка, накривала стол, щоб усі збиралися за вечерею. Я зрозумів цінність праці, бо в нашому селі ніхто не чекав, що хтось інший підмете твою доріжку. Я навчився вдячності, бо знав, скільки праці вимагає хліб, що лягає на столі. Я поважав природу, бо розумів, що наше існування залежить від її милості.
Тому я не хочу міняти цей досвід на бетонні стіни, на метушню, на нескінченні пробки і брудне повітря. Часто чую: «Ну, якщо так любиш село, навіщо ж працюєш у місті?» А чому ж тисячі людей, що виросли в селах, змушені їхати до Києва, Одеси чи Львова? Чи тому, що їм там подобається? Ні. Бо система так склалась, робочих місць у сільській місцевості стає все менше, а родина потребує годування.
Але це не означає, що ми зайві чи гірші за тих, хто народився в багатоповерховках. Я не мрію жити в місті, проте працювати доводиться. Шум, пил, будинки, де сусід чує кожен твій крок, автотранспорт, що стоїть у заторах годинами, люди, які живуть поруч, а не вітаються. Чи це комфорт? Я живу у власному будинку двоповерховій хаті з великим двором, садом, огородом і банею. Тут можна вдихнути повітря повністю, вийти в ранок і бачити не сірі стіни, а безмежне небо над полем.
Так, доводиться їхати в місто на роботу. Автомобіль може зламатися, і втрачаєш день; автобус ходить раз на годину, і запізнюєшся. Я готовий терпіти ці незручності, бо свобода і простір моєї рідної землі важливіші за бетонні коробки мегаполісу.
Іноді в місті називають сільських «деревенщинами» з насмішкою. Це смішно. Міські вважають своє життя зразком успіху, а одночасно все більше і більше їх прагне переїхати за місто, купити дачний будинок і сказати: «Тепер життя вдається». Але коли селяни приїжджають працювати, їх одразу ж називають «провінціями». Парадокс.
Хочете правди? У сільських більше добрих, щирих і порядних людей, ніж у тих, хто виріс у місті. Бо в селі традиція допомагати одне одному, не проходити повз, коли комусь погано. Там знають, що таке справжнє товариства. А в місті можна жити десятки років у під’їзді і не знати, хто живе за стіною. Потріскати на вулиці і ніхто не підтримає. Кричати і тебе не почують.
Тож хто ж справжній «провінціє»? Місце народження не визначає розум чи порядність. Можна народитися в селі і стати вихованою, інтелігентною людиною, а можна вирости у найпрестижнішому районі Києва і залишитися грубим. Справа не в тому, де ти народився, а в тому, яким ти став.
Тому не варто говорити з презирством: «Він із села». Село це не вирок, а моя мала батьківщина. І я цим пишаюсь, пам’ятаючи, як колись, під гомін кобзаря і запахом свіжої трави, я вчився цінувати працю, свободу і людяність, що живуть у наших полях і хатах.
