Колись давно, коли ще не було інтернет‑шуму і миттєвих новин, я часто спостерігав, як мешканці великих міст – Київ, Харків, Одеса – з вищості говорять про тих, хто виріс у селищах. Їм здається, що життя за межами їхнього асфальтованого світу – це щось недостойне, і коли сільський чоловік приїжджає працювати в місто, він ніби зайняв «законне» місце когось іншого.
Але знаєте що? Я не соромлюсь того, що я сільський. Навпаки, я горджуся цим. І я не відчуваю провини за те, що заробляю на життя в місті. Кожна людина має право на працю, на розвиток, на можливість жити так, як їй заманеться. Якщо мені довелося залишити рідну землю, щоб знайти роботу, це не робить мене гіршим за тих, хто зростав серед скляних вікон і бетонних стін.
Село навчило мене бути людиною. Я народився в простій родині в селі під Дністром, серед золотих полів пшениці і пахощів свіжозрізаної трави. З дитинства я знав, що таке праця. Бачив, як батько Петро підймався ще перед світанком, щоб обробляти землю, як мати Олена накривала стіл, щоб вся родина зібралася за вечерю, і як дідусь Андрій лагодив паркан після дощу. Я навчився поважати працю, бо в селі ніхто не чекав, що хтось інший зробить твою роботу. Я навчився вдячності, бо розумів, якою ціною на стіл потрапляє хліб. Я навчився шанувати природу, бо зрозумів, що життя залежить від її милості.
Тому я не хочу міняти цей досвід на бетонні стіни, на метушню, на постійні пробки і брудне повітря. Мені часто кажуть: «Якщо так любиш село, навіщо працюєш у місті?» А ви замисліться – чому тисячі людей, які виросли у сільській місцевості, змушені їхати в міста? Чи тому, що їм там подобається? Ні. Тому, що система так склалась. Робот у селах стає все менше, а родини треба годувати. Це не означає, що ми зайві чи гірші за тих, хто народився у багатоквартирних будинках.
Чесно кажучи, я не розумію, чому люди так захоплюються міським життям. Шум, бруд, будинки, де сусіди чують кожен твій крок, автомобілі, що стоять у заторах годинами, люди, які живуть поруч, а навіть не поздоровляються. Ви називаєте це комфортом? А я живу у своєму будинку – двоповерховому, просторному, з великим подвір’ям, власним городом, садом і банею. У мене є місце, де можна вдихнути повітря глибоко, де можна вийти в дворі вранці і бачити не сіру стіну сусіднього будинку, а безкрайнє небо над полями.
Так, доводиться їхати в місто на роботу. І так, це незручно: коли машина поламається, втрачаєш день; коли автобус ходить раз на годину, запізнюєшся. Але я готовий терпіти це, бо свобода і простір мого села важливіші за бетонні коробки мегаполісу.
Іноді я чую, як у місті називають людей «сільським» з насмішкою. Це смішно. Міські вважають своє життя зразком успіху, та все більше їх самих прагнуть переїхати за місто. «Купи будинок – і життя вдачі!» – кажуть вони. Але коли хтось із села приїжджає працювати в місто, його одразу називають «провінцією». Парадокс.
Хочете правду? У сільських більше добрих, чуйних і порядних людей, ніж у тих, хто виріс у місті. Бо в селі прийнято допомагати один одному, не проходити повз, коли комусь важко. Там знають, що таке справжнє товариства. А в місті? Можна жити в одному будинку десятиліттями і не знати, хто живе за стіною. Можеш упасти на вулиці – і ніхто не допоможе. Можеш крикнути – і тебе не почують.
Тож хто тут справжні «провінці»? Місце народження – не міра розуму і порядності. Можна народитися в селі і бути освіченою, вихованою людиною. А можна вирости у найпрестижнішому районі Києва і залишитися грубим. Проблема не в тому, де ти народився, а в тому, якою людиною ти став.
Тому не варто з презирством говорити: «Він з села». Бо село – це не вирок, а моя мала батьківщина. І я цим горджуся.
