15 листопада 2025 року
Сьогодні ввечері, коли я повернувся з роботи, у нашій кухні панувала незвична тиша. Олена, моя дружина, вже сиділа за столом, ніби чекала на мене. Я спочатку не зрозумів, чому вона так спокійно, а потім згадав, про що вона говорила вчора з нашою сусідкою, Катериною, коли ми зустрічалися біля під’їзду.
— Оленко, ти що, в монетах розбіглася? — підхопила Катерина, коли я підходив до неї.
— Ой, Катю, я навіть не помітила, як ти підбігла. У мене в кишені порожньо, а в цьому місяці ще й Євгену на випускний треба грошей, а Насті — купити нову сукню. Андрій (я) сплатив аліменти, оплатив іпотеку, і вже не знає, куди подітись, — розповіла Олена, зітхаючи.
— Ти ж отримала грамоту з головного офісу, а з нею й премію, чи не так? — спитала Катерина, посміхаючись.
— Премію? — подивилася Олена.
— Так, саме її. Твоя премія була вчора в листі. Я ж про це давно не знала, — відповіла Катерина, а потім швидко змінила тему, бо зрозуміла, що щось не так.
Ми ще трохи побалакали, і я, зітхнувши, повернувся додому. У голові крутилося питання: чи не приховує Олена щось від мене? Весь день я розмірковував, чи могла вона мати таємницю, можливо, про коханку. Але вирішив не підганяти себе до найгіршого і ввечері спитав її прямо.
— Олено, розкажи, будь ласка, про премію. Ти щось приховуєш? — сказав я, коли вона підала мені вечерю.
— Так, премія була… — тихо відповіла вона, нахиливши голову.
— І більше нічого не хочеш сказати? — спокійно уточнив я.
— Я витратив гроші не на себе. Просто наша донечка Калина захотіла на це літо новий велосипед. Я не міг їй відмовити. Вона рідко бачиться зі мною, і я хотів компенсувати це, — сказав я, і в голосі відчувалась легка нотка провини.
— Тобто я для тебе настільки другорядна, що твої думки про мене не важать? — запитала Олена, її голос задрімав від обурення і сліз.
Справді, мене більше засмутило не те, що вона скривдила мене, а те, що наші діти — Євген і Настя — залишились поза цим рішенням.
Коли ми познайомилися, я вже був розлучений і мав доньку Калу з першого шлюбу. Спочатку я ніколи не заперечував Олені, щоб я спілкувався з донькою. Калина часто приходила до нас у гості, ми брали її у відпустку, я виплачував аліменти і рідко відмовляв їй у чомусь, що вона просила. Дитина виросла вимогливою, а я ніколи не втручався у її виховання, вважаючи, що батьки краще знають, що робити.
У нашій сім’ї ще є двоє дітей, які народилися вже в шлюбі. Євгену 11 років, і цього року він закінчив початкову школу; Насті 7, і восени вона піде у перший клас. Це літо обійшлося нам дуже дорого: окрім звичних витрат на продукти, оплату іпотеки і випускний Євгену, зламався холодильник, і ремонт обійшов майже як новий. Я позичив у сестри кілька гривень, щоб дотягнути до наступної зарплати. Премія, яку я отримав, могла б покрити ці витрати, але я вирішив використати її на велосипед для Калини, яку вона обрала за рекомендацією улюбленого блогера.
— Олено, зрозумій, я не міг відмовити, — спробував я виправдатися.
— Можна було зачекати, знайти дешевший варіант, чи попросити маму та бабусю Калини допомогти. Ми могли обговорити це разом, — відповіла вона, намагаючись говорити тихіше, щоб діти не чули.
— Якщо я не купив би велосипед, Калина б розчарувалася, — підкреслив я.
Після цього на кухні запанувала гнітюча тиша. Я трохи розмірковував і сказав:
— Але ми ж купили Насті велосипед за символічну ціну, а Євгену — ролики, за які заплатили його діди. Ми могли б розподілити витрати більш справедливо.
Олена відповіла, що діти вже вміють йти на компроміс, а не вимагати все одразу. Вона нагадала, що нам треба будувати довіру, а не задовольняти кожен каприз лише однієї дитини.
Я вийшов з кухні, бо не міг продовжувати суперечку. Підійшов до дитячої кімнати, перевірив, що Євген і Калина сплять, і теж сів відпочивати. Хоча сон не прийшов, я чув, як Олена варить каву, кашляє, виходить на балкон і курить сигарету.
Ранком Олена вже була в ванній, а я, не розуміючи, чи вона ще спить. За сніданком панувало незвичне мовчання. Діти теж мовчки гралися, а я відчув, що в нашій квартирі стало холодно і незатишно. Олена швидко поснідала і без зайвих слів поїхала на роботу.
Вечір пройшов у тому ж дусі. Ми з’їли вечерю, діти трохи спілкувалися, а коли я підходив мити посуд, Олена сказала:
— Олено, завтра я працюю, мене не буде. Добре?
— Добре, — відповіла я, намагаючись не підвищувати голос.
На вихідних я хотіла запропонувати поїхати в ліс збирати гриби, адже давно ні куди не вирушали. Але Олена отримала виклик на роботу в суботу, і ми провели вихідні в квартирі. Дитина Настя запитала:
— Мам, а де тато?
— На роботі, — відповіла я.
— Ви посварилися? — великими очима запитала вона.
— Ні, просто дорослі іноді розходяться у думках про покупки, — сказала я, намагаючись заспокоїти її.
Усе це залишило в мені відчуття напруги, ніби невидима стіна з’явилася між мною та Оленою. Діти були тихими: Євген грав у телефон, Настя малювала. О 7:00 вечора, коли я ще не повернувся, двері вхідної зали різко відчинилися, і Настя вигукнула:
— Ура! Татко, ти нарешті!
Я зайшов, підняв дітей, передав Євгену новий футбольний м’яч і почув, як Настя радісно підняла нову ляльку Барбі, яку я приніс їй у подарунок.
Після того, як діти лягли спати, Олена і я залишилися на кухні. Я сказав:
— Олено, я розглядаю можливість підробляти в якісь вихідні. Це принесе додатковий дохід, якщо ти не проти, — протягнув я їй гроші.
— Якщо це не шкодитиме твоєму здоров’ю і нашій сім’ї, я не заперечую, — відповіла вона.
— Пробач, я був неправий. Треба було спочатку обговорити це з тобою. Я хочу, щоб ми, Євген, Настя і Калина були щасливі разом, — сказав я.
— Я згодна, лише давай такі рішення приймати разом, — відповіла вона, і ми обійнялися.
Попри те, що в душі залишився осад, я розумію, що довіра і відкритість — це фундамент нашого спільного життя. Навчитися слухати один одного і розподіляти ресурси справедливо — головний крок до гармонії. Цей досвід навчив мене, що без діалогу навіть найкраща премія втрачає свою цінність.
