Я не просила тебе приходити, промовила донька й виставила мене за двері.
Вона не кричала. Не підвищувала голосу. Просто сказала це спокійно, холодно, ніби відгороджуючись від чужої людини, що випадково зайшла в квартиру. І штовхнула двері. Повільно, але рішуче. Поки я, із сумкою в руках, стояла на порозі, не знаючи, куди подіти очі, куди подіти ноги, куди подіти цей біль, що раптом спалахнув у грудях, немов старий, погано загоєний опік.
Олесю видихнула я. Я ж твоя мати
Була, відповіла вона. А тепер іди. Мені треба побути самій.
Двері захлопнулися. Я лишилася на сходах. У підїзді пахло пилом і чиєюсь вечерею. Десь унизу вдарили двері, загавкав пес. Я стояла й дивилася на цифру «9» на табличці девятий поверх. Той самий, де колись народилася моя донька, де я ночами ходила з нею по кімнаті, коли вона плакала, де пеленала, годувала, колихала, мріяла про її майбутнє.
А тепер виставили. Як незваного гостя. Як чужу.
Я йшла вулицею, не знаючи куди. Сумка тягнула руку, але я не відчувала ваги. Лише порожнечу. Ніби всередині мене вивернули навиворіт.
Тридцять років віддала цій родині. Спочатку чоловікові, потім доньці. Відмовилася від роботи, коли Олеся була маленькою. Готувала, прала, прибирала, лікувала, вчилася з нею уроки, ходила до директора, коли скаржилися вчителі. Я була тією, що тримає все на собі. Яка не скаржиться. Яка терпить.
А потім чоловік пішов. До молодшої. Сказав: «Ти стала як стіна. Ні емоцій, ні пристрасті». Я плакала. Два місяці не виходила з дому. А потім підвелася. Тому що Олесі було одинадцять, і їй потрібна була мати, а не зламана жінка.
Я знайшла роботу. Прибиральницею у школі. Потім у лікарні. Потім почала розносити їжу. Руки боліли, спина ломила, але я йшла. Платила за квартиру, за навчання, за курси, за гуртки. Усе заради неї.
Коли вона виросла, поїхала до Києва, я подумала: ось тепер відпочину. Нарешті. Але через рік вона повернулася. Вагітна. Без чоловіка. Сказала: «Мамо, мені нікуди йти».
Я відчинила двері. Знову прийняла її. Знову стала всім: матірю, нянею, годувальницею, порадницею, милицею.
Її син, мій онук, народився в моїй квартирі. Я тримала його на руках перші дні, поки вона спала, бо втомилася. Я годувала його з ложки, коли він не їв із пляшечки. Я водила його до лікаря, коли він кашляв. Я співала йому колискові, які колись співала їй.
А потім він почав ходити. Говорити. Кликати мене «бабуся». І я думала: ось він, мій світ. Моя радість.
Але Олеся знову почала віддалятися. Спочатку з чоловіками. То один, то інший. То зникне на тиждень, то приведе когось додому. Я мовчала. Не лізла. Не розпитувала. Робила своє: прибирала, готувала, дивилася за онуком.
Потім вона сказала: «Мамо, я купила квартиру. Ти можеш переїхати до мене. Я ж одна з дитиною важко».
Я повірила. Зібрала речі. Продала свою квартиру. Віддала майже все на ремонт у її новій. Залишила собі лише трохи на перший час. Думала: тепер ми будемо однією родиною. Будемо допомагати одна одній.
А тепер виставили.
Я дійшла до лавки у парку. Сіла. Сумка впала поруч. Люди проходили повз. Хтось із собакою, хтось із дитиною. Усі кудись йшли, усі були зайняті. А я сиділа й дивилася на калюжу, в якій відбивалося сіре небо.
Чому? Що я зробила не так?
Я не втручалася. Не вказувала. Не критикувала її вибір. Навіть коли вона привела того хлопця, що пив, я не сказала ні слова. Лише дивилася, як він кидає порожні пляшки в кут, як кричить на неї, коли вона недосолила борщ. А потім він зник. Як і всі інші.
Може, я занадто багато мовчала? Може, треба було частіше казати, що люблю? Але хіба вона не бачила? Хіба не відчувала?
Я згадала, як учора ввечері приїхала. Привезла банку варення із тих яблук, що ростуть у мене на дачі. Привезла свіжий хліб, картоплю, капусту. Усе своє, з городу. Думала: нехай буде, знадобиться. Я ж знаю, як у неї з грішми.
Вона відчинила двері. Побачила мене на обличчі ні радості, ні здивування.
Нащо ти тут? спитала вона.
Приїхала, сказала я. Привезла овочів. Як Сашко?
Сашко спить, відповіла вона. І я хотіла спати. Ти не попередила.
Я дзвонила, сказала я. Ти не відповіла.
Ну і не треба було приїжджати, сказала вона. У мене зараз своє життя. Я не просила тебе втручатися.
Я не втручаюся, сказала я. Я просто приїхала. Привезла їжі. Хочу побачити онука.
Побачити? вона усміхнулася. Ти його все життя бачила. А тепер нехай я побуду з ним. Без тебе.
Олесю, я ж не забираю його в тебе, сказала я. Я просто х
