Я не просила тебе приходити, сказала дочка і виставила мене за двері.
Вона не кричала. Не підвищувала голосу. Просто промовила це спокійно, холодно, наче відштовхувала сторонню людинy, що випадково зайшла до квартири. І зачинила двері. Повільно, але рішуче. Поки я, з торбою в руках, стояла на порозі, не знаючи, куди подіти очі, куди подіти ноги, куди подіти цей біль, що раптом спалахнув у грудях, як старий, погано загоєний опік.
Оленка вимовила я. Я ж твоя мати
Була, відповіла вона. А тепер іди. Мені треба побути самій.
Двері захлопнулися. Я залишилася в підїзді. На сходах пахло пилом і чиєюсь вечерею. Десь внизу хльоснули двері, загавкав пес. Я стояла й дивилася на цифру «9» на табличці дев’ятий поверх. Той самий, де колись народилася моя донька, де я ночами ходила з нею по кімнаті, коли вона плакала, де пеленала, годувала, колихала, мріяла про її майбутнє.
А тепер виставили. Як непроханого гостя. Як чужу.
Я йшла вулицею, не знаючи куди. Торба тягнула руку, але я не відчувала ваги. Лише порожнечу. Всередині ніби вивернули навиворіт.
Тридцять років віддала цій родині. Спочатку чоловікові, потім доньці. Відмовилася від роботи, коли Оленка була маленькою. Готувала, прала, прибирала, лікувала, вчила з нею уроки, ходила до директора, коли скаржилися вчителі. Я була тією, що тримає все на собі. Яка не скардиться. Яка терпить.
А потім чоловік пішов. До молодшої. Сказав: «Ти стала як стіна. Ні емоцій, ні пристрасті». Я плакала. Два місяці не виходила з дому. А потім піднялася. Бо Оленці було одинадцять, і їй потрібна була мати, а не злашна жінка.
Я знайшла роботу. Прибиральницею у школі. Потім у лікарні. Потім почала розносити їжу. Руки боліли, спина гуділа, але я йшла. Платила за квартиру, за навчання, за курси, за гуртки. Все заради неї.
Коли вона виросла й поїхала до Києва, я подумала: от тепер відпохну. Нарешті. Але через рік вона повернулася. Вагітна. Без чоловіка. Сказала: «Мамо, мені нікуди йти».
Я відчинила двері. Знову прийняла її. Знову стала всім: матірю, нянею, годувальницею, порадницею, милицею.
Її син, мій онук, народився в моїй квартирі. Я тримала його на руках перші дні, поки вона спала, бо втомилася. Я годувала його з ложечки, коли він не хотів їсти з пляшечки. Я водила його до лікаря, коли він кашляв. Я співала йому колискові, які колись співала їй.
А потім він пішов. Заговорив. Став називати мене «бабусею». І я думала: ось він, мій світ. Моя радість.
Але Оленка знову почала віддалятися. Спочатку з чоловіками. То один, то інший. То зникне на тиждень, то привед
