Я народила сина коханки мого чоловіка

Сьогодні добровільно прийняла пологи за коханку мого чоловіка, не знаючи правди. А тепер вони бажають мене знищити, щоб заволодіти моїми грошима.
Мар’ян кинувся до мене.
Не чекала цього. Не його. Не так.
Як він біг, побачила справжню тривогу в його очах — тако силою його погляд вразив мене вперше.
Його руки зустрілися зі шкірою. Були тепліші за ціле моє тіло, зледеніле страхом. Спочатку доторкнулися до обличчя, немов галючи реальність. Потім здійснили шлях долонь по моїх руках… і раптом він обійняв мене.
Обійняв так, наче збирав розбите скло моєї душі.
Це було так дивно.
З Мар’яном ми роками працювали поруч: проекти, коридори, мовчанки. Але жодного разу не були настільки близькими. Ніколи.
Наші стосунки лишалися службовими… майже далекими. Та той обіймач тримав мене міцно, наче ми все життя таємно ділилися безоднею спільних секретів.
Був час — пам’ятаю добре — коли дивилася на нього із щирою наївністю. Тією німою закоханістю, що повстає в душі, побачивши успіхового чоловіка. На керівника, що тримає долю світу на долоні.
Та знаєте… він анітрохитро не помічав мене. Потім з’явився Ростислав Дубенко… та людина, котрій віддала все, не здогадуючись, що саме втрачу через нього.
— Як…? Та як це можливо? — голос жалібно здригнувся у нього. — Та ж казали, померла!
Моє серце наче розривалось.
Повернулася до страшної реальності. Всі напевняли, що вже мертва. Неопізнане тіло. Видалене з реєстрів ім’я.
Зідхнула — підлога наче покотилася з-під ніг.
— Я жива! — видихнула. — Вони хочуть мене вбити! Мар’яне, рятуй, будь ласка…!
Його погляд увіткнувся в мій, недовірливий. Немов наважувався — чи я божевільна, чи сильно поранена?
Леледі ноги вже не тримали. Земля несподівано сколотилася з моєю головою. Темрява.
***
Опам’яталась від пісні горобчика.
Так співав невтомно, що на мить… на ту невимовно дурнувату мить здалось: лише страшний приснився сон.
Кімната розкидала пахощі миючих засобів. Вікно зачиненісінько стояло навпроти, та пташиний спів сміливо потрапляв всередину. Озирнулась. Була в плаття чужим.
Дурне почуття вразливості. Пробудилися стид і сором.
Відчула біль у животі. Тіло ноїть. Горло палаюче.
Нещодавно моє тіло породило дитину.
Побачила Мар’яна. Він розмовляв з чоловіком у білому халаті, певно лікарем.
Поруч стояла медсестра, що привітно усміхалася. Раптом зрозуміли: я прийшла до тями.
Лікар пояснив щось незрозуміле й пішов геть.
Мар’ян передав медсестрі картку.
— Будь ласка, принесіть ліки. Усі без винятку.
Потім подивився на мене. Бачились у його очах хаотичні почуття турботи й плутанинини, як у моїй душі.
— Що… що трапилось?
Його погляд загострився. Підійшов. Сів поруч на ліжко.
— Ось саме це й хочу знати я, Богдано Шевченко. Що з тобою стало? Що ти робиш тут? Чому… чому всі вирішили, що тебе поховали?
Різко привстала. Тремтіли губи.
— Не кажи йому! Заклинаю, не розповідай, що я жива!
— Кому саме? — скрикнув він.
Взяв мою долоню. Саме тоді здригнулася вся. Сльози прискочили невчасно. Він пестив моє обличчя.
Обережно пройшовся по щокам як платочком. Ще ніколи не були так близько.
— Ростислав… — прошепотіла. — Не кажи йому, що я не померла. Заклинаю.
Він зморщив чоло. Немов печатка збентеження приліпилась на його лиці.
— Богдано… офіційно ти мертва людейна. Справили похоронну справу. А… твоя дитина…
— Це не мій
Мар’ян спершу безмовно дивився, але коли я встромила йому у руки ту зловісну флешку з записами лікаря, котрого Ростислав підкупив, щоб підмінити плід під час моєї хвороби, його обличчя перекривилося від розуміння жахливої зради, і він стиснув мою руку з присягою знайти правду та повернути мені все вкрадене життя та гроші в гривнях.