Я думала, що моя донька має щасливу сімю поки не відвідала їх.
Коли наша Олеся повідомила, що виходить заміж за чоловіка на вісім років старшого, ми не заперечували. Він одразу справив гарне враження витончений, чемний, уважний. Богдан умів подобатися. Він засипав нашу доньку знаками уваги: квітами, подорожами, подарунками. А коли заявив, що бере на себе всі витрати на весілля ресторан, сукню, операторів, декор я ледь не заплакала. Ми були впевнені: наша донечка в надійних руках.
*«У нього власний бізнес, мамо, не хвилюйся»,* говорила Олеся. *«Він забезпечений, у нього все під контролем.»*
Через півроку після весілля Богдан разом із Олесею завітали до нас. Він оглянув нашу квартиру, не кажучи ні слова. Наступного дня прийшли майстри, щоб зняти мірки. За тиждень зявилися робітники. І ось у нашій старій квартирі у Львові зявилися розкішні вікна з пятишаровим склопакетом, шумоізоляція. Потім оновили балкон, встановили кондиціонер, навіть плитку в коридорі замінили.
Ми з чоловіком дякували, збентежені, але він відмахувався: *«Дрібниці. Для батьків моєї дружини ніщо не надто гарне.»* Звісно, нам було приємно. І як не радіти, коли бачиш свою доньку в достатку, коханою, з таким турботливим чоловіком?
Потім народилась їхня перша дитина. Все було ніби з кіно: виписка з пологового з купою куль, вишиванка для немовляти, мереживні пелюстки, фотограф усе виглядало ідеально. Ми з чоловіком усміхалися, зворушені: *«Ось вони щаслива родина.»*
Через два роки зявилась друга дитина. Знову подарунки, гості. Але Олеся здавалася пригніченою. Погляд втомлений, посмішка натягнута. Спочатку я подумала на післяпологову депресію. Дві дитини це не просто. Але з кожним дзвінком я відчувала вона щось приховує.
Я вирішила їх відвідати. Попередила. Приїхала ввечері. Богдана не було вдома. Олеся зустріла мене без ентузіазму, діти гралися у своїй кімнаті, я поцілувала їх, пригорнула. Серце раділо адже це онуки. Потім, коли діти захопилися мультиками, я тихо запитала доньку:
Олесю, серденько, що не так?
Вона здригнулася, глянула у вікно, потім посміхнулася напружено:
Усе добре, мамо. Просто втомилась.
Це не просто втома. Ти ніби згасла. Не смієшся, погляд сумний. Я тебе знаю, Олесю. Скажи правду.
Вона вагалася. І тут двері з гуркотом відчинилися повернувся Богдан. Побачивши мене, він ледь помітно скривився. Усміхнувся, привітався, але очі були холодні, ніби я заважаю. І саме тоді я відчула занадто солодкий, занадто жіночий парфум, який йому не личить. Французький, безперечно жіночий.
Коли він зняв піджак, я помітила слід губної помади на комірі. Рожевий. Не втрималася і вимовила голосно:
Богдане ви справді були в офісі?
Він на мить завмер. Потім випрямився, дивився на мене з крижаним спокоєм, майже жорстоким, перш ніж відповісти:
Ярославо, з усією повагою, не втручайтеся в наші стосунки. Так, є інша жінка. Але це нічого не означає. Для чоловіка мого рівня це нормально. Олеся знає. Це нічого не міняє. Ми не розлучимося. Діти, дружина усе під контролем. Я їх утримую, я тут. Тому не зациклюйтеся на дрібницях, як губна помада.
Я стиснула зуби. Олеся встала і пішла у дитячу, опустивши очі. Він піш у душ, ніби нічого й не було. Серце розривалося від безсилля. Я підійшла до доньки, обійняла її і прошепотіла:
Олесю це для тебе нормально? Щоб він спав з іншою, а ти терпіла? Це щастя?
Вона знизала плечима і заплакала. Беззвучно, ніби сльози лилися самі. Я гладила її по спині, мовчала. Хотілося багато сказати, але це було марно. Рішення належало їй. Залишитися з чоловіком, який вважає, що гроші виправдовують зраду. Або вибрати себе.
Вона була у цій *«золотій клітці»*, де, здавалося, усе ідеально. Усе крім поваги. І кохання, справжнього, де немає брехні, де не зневажають.
Я пішла уночі. Дома не могла заснути. Серце боліло. Хотілося забрати її з дітьми і втекти. Але я знала поки вона сама не вирішить, нічого не зміниться. Все, що я могла бути поруч. Чекати. І сподіватися, що колись Олеся обере себе.
