Я дала собі слово: якщо мами не стане — підуть за нею…
Мені лише кілька років, коли я вперше почула слово «випробування». Тоді я не знала, що це таке, а зараз, у свої 44, можу впевнено сказати: усе моє життя – це низка випробувань, одне важче за інше. І якби не мама, я давно вже кинула б усе. Без неї я – ніщо. Тому я прийняла рішення, яке, можливо, здасться безумством, а саме: якщо її не буде – я піду теж.
Мене звати Зоряна Коваль. Коли я народилася, лікарі не дали батькам жодних надій. Рідкісний вид системного артриту, що з кожним роком стискав мої суглоби, позбавляючи свободи руху, сил і мрій. У три роки я зрозуміла, що не така, як усі. Інші діти бігали, стрибали, підскакували по гірках. А я сиділа на лавці і спостерігала. Іноді намагалася піднятися – біль пронизував до сліз.
Батьки відмовились від ідеї мати ще одну дитину. Увесь свій час вони присвятили мені. Тато, блискучий математик, кинуў науку, взяв будь‑які підробітки, аби ми з мамою не мали потреби в чомусь. Працював по двадцять год на добу, щоб придбати нам дві квартири в Києві – одну здати, а в іншій жити. Побудував дачі, став співвласником фірми разом із братом – все заради мого майбутнього.
Він пішов, коли мені було двадцять. Мама залишилась. Одна. Сильна. Незламна. Красива жінка, що ніколи не скаржиться. Ранок – зарядка, потім сніданок, процедури, крапельниці, перев’язки, візити до лікарів, перекази, зустрічі, дзвінки, консультації – вона поруч у всьому. Не за славу, не з обов’язку, а тому, що любить.
Я навчалася вдома. Потім опанувала англійську, німецьку, італійську й французьку. Працюю перекладачем онлайн. Часом мене запрошують на семінари – і мама завжди поруч. Ми з нею – одне ціле. Вона не просто мати, вона мій всесвіт.
Так, боляче. Так, кожен крок – це праця. Так, дітей у мене не буде. Я не вийду заміж. Не зіграю Шопена. Не стану лікарем, як мріяла. Але я живу. Бо мама живе.
Ми ніколи не говоримо про майбутнє. Це наш безмовний договір. Я знаю, що колись вона підете. Життя таке. І я знаю, що моя двоюрідна сестра Олена має про мене дбати – мама все з нею обговорила, оформила документи, заповнила заповіт, передала квартиру. Я випадково це дізналася, нічого їй не сказала. Бо якщо б сказала, довелося б сказати правду. А правда така: я не хочу жити без мами.
Я не боюся болю. Не боюся самотності. Боюся порожнечі. І ця порожнеча прийде з її останнім подихом. Тоді і я зроблю свій вибір. Є безліч способів піти гідно – без жалю, крику, драми.
А поки мама поруч – я буду жити. За неї. За її усмішку. За те, щоб кожного ранку вона знала: я ще тут. І в цьому – весь сенс.
