Я дала собі клятву: якщо мати підешкудить — я підешу за нею…
Мені було лише кілька років, коли я вперше почула слово «випробування». Тоді я не зрозуміла, що воно означає, а сьогодні, у 44 роки, можу впевнено сказати: все моє життя — це низка випробувань, одне важче за інше. Якби не мама, я давно вже здалася б. Без неї я — ніщо. Тож я прийняла рішення, яке може здаватися безумством, та воно моє: коли вона не буде — я підеш.
Мене звати Зоряна. Коли я народилась у Києві, лікарі не дали батькам надії. Рідкісний тип системного артриту, який з кожним роком стискав мої суглоби все сильніше, позбавляв свободи руху, здібностей і мрій. У три роки я зрозуміла, що не така, як інші діти. Вони бігали, стрибали, піднімалися на горки, а я — сиділа на лавці і спостерігала. Коли намагалася піднятись, біль розривала очі слізьми.
Батьки відмовились від думки про другу дитину. Усе життя вони присвятили мені. Тато, видатний математик, кине́в науку, взяв будь‑яку підробітку, щоб ми з мамою нічого не бракувало. Працював по двадцять годин на добу, щоб купити нам дві квартири в центрі Києва — одну здавати, іншу обжити. Побудував дачу в Карпатах, став співвласником фабрики разом із братом — усе, щоб забезпечити мені майбутнє.
Він покинув наш дім, коли мені було двадцять. Мама залишилась. Єдина. Сильна. Непохитна. Красива жінка, що ніколи не скаржиться. Ранком — зарядка, потім сніданок, процедури, крапельниці, перев’язки, візити до лікарів, перекази, зустрічі, дзвінки, консультації — вона завжди поруч. Не за слави, не через обов’язок, а через любов.
Я навчалась вдома. Після цього вивчила англійську, німецьку, італійську та французьку. Працюю перекладачем онлайн. Часом мене запрошують на семінари — і мама завжди зі мною. Ми — одне ціле. Вона не просто мати, вона мій всесвіт.
Так, боляче. Так, кожен крок — це боротьба. Так, дітей у мене не буде. Я не вийду заміж. Не зіграю Шопена. Не стану лікарем, як мріяла. Але я живу, бо мама живе.
Ми ніколи не говоримо про майбутнє. Це наш мовчазний договір. Я знаю, що колись вона підете. Життя таке. І я знаю, що моя двоюрідна сестра Олена повинна буде піклуватися про мене — мама все обговорила, оформила документи, заповіти, квартиру. Я випадково дізналася про це, але нічого їй не сказала. Бо якщо б сказала, довелося б сказати правду. А правда така: я не хочу жити без мами.
Я не боюся болю. Я не боюся самотності. Я боюся порожнечі. І ця порожнеча прийде з її останнім подихом. Тоді і я зроблю свій вибір. Є безліч способів піти гідно — без жалю, без крику, без драми.
А поки мама поруч — я буду жити. За неї. За її усмішку. За те, щоб кожен ранок вона знала: я ще тут. І в цьому — весь сенс.
