Я дала собі клятву: якщо мати зникне — я підміну за нею…
Мені було лише кілька літ, коли я вперше почула слово «випробування». Тоді я не зрозуміла, що воно означає, а тепер, у сорок четвертому році життя, можу сказати впевнено: все моє існування — це ланцюг випробувань, одне важче за інше. Якби не мама, я вже давно би здалася. Без неї я — ніщо. Тому я прийняла рішення, яке може здаватися божевільним, проте моїм: коли її не стане — я підміну.
Мене звати Софія. Коли я прийшла у світ, лікарі не залишили батькам жодної надії. Рідкісний тип системного артриту, що з кожним роком стискав мої суглоби, забираючи свободу руху, сили та мрії. У три роки я зрозуміла, що не така, як інші. Діти бігали, стрибали, піднімалися на гірки. А я — сиділа на лавці й спостерігала. Іноді намагалася піднятись — біль прокликав до сліз.
Батько, блискучий математик, відмовився від наукових досліджень, взяв будь‑які підробітки, щоб я й мама нічого не бракувало. Він працював по двадцять годин на день, купив нам дві квартири в Києві — одну здати, в іншій жити. Побудував дачу в Карпатах, став співвласником фірми разом із братом — усе задля мого майбутнього.
Він пішов, коли мені було двадцять. Мама залишилась. Єдина. Сильна. Непохитна. Красива жінка, що ніколи не скаржилась. Ранок — зарядка, потім каша, процедури, краплі, перев’язки, візити до лікарів, перекази, зустрічі, дзвінки, консультації — вона була поруч у всьому. Не за славу, не за обов’язок, а за любов.
Я навчалась вдома, потім вивчила англійську, німецьку, італійську й французьку. Працюю перекладачкою онлайн. Часом запрошують на семінари — і мама завжди поруч. Ми з нею — одне ціле. Вона не просто мати, вона мій всесвіт.
Так, боляче. Кожен рух — боротьба. Дітей у мене не буде. Я не вийду заміж. Не зіграю Шопена. Не стану лікарем, мріяла колись. Але я живу, бо мама живе.
Ми ніколи не говоримо про майбутнє. Це наш безмовний договір. Я знаю, що колись вона підете. Життя таке. І я знаю, що моя двоюрідна сестра Ольга повинна буде піклуватися про мене — мама все обговорила з нею, оформила документи, заповіти, квартиру. Я випадково дізналася про це, та мовчала. Бо, якщо б я сказала, довелося б сказати правду. А правда така: я не хочу жити без мами.
Болю я не боюся. Окремо — самотності не боюся. Боюсь порожнечі. І ця порожнеча прийде з її останнім подихом. Тоді я зроблю свій вибір. Є безліч способів піти гідно — без жалю, крику, драми.
А поки мама поруч — я буду жити. За неї. За її посмішку. За те, щоб кожен ранок вона знала: я ще тут. І в цьому — весь сенс.
