Я стояв на межі світу, мов привид, що загубився в тумані. Тридцять три роки — п’ятнадцять літ після школи, а життя розсипалось, як пісок крізь пальці. Ні родини, ні домівки, лише тимчасові роботи, кімната в чужій хаті та втома, що в’їлася в кістки. У грудях — пустка.
Коли однокласники кликали на зустріч, я хотів сховатися. Та доля підкинула останню краплю: за два дні мене звільнили. Нічого не лишилось.
— **Романе**, ти **мусиш** прийти! — сміявся у телефон мій шкільний товариш **Богдан**. — Хоч побачиш, як ми всі змінилися!
Він приїхав особисто, втулив у руки вишиванку й потягнув за собою. Я пішов — ніби під прозорим дощем, без надії.
Ресторан гув, мов вулик. Блиск, парфуми, розповіді про дітей, хати під Києвом, машини. Усі вимірювали успіх, а я мовчав, немов тінь, і ковтав вино, немов отруту.
Коли стало тісно, я вийшов у двір. Ніч обіймала мене, мов мати. Раптом — тихий плач.
На сходах сидів хлопчик. **Данилко**. П’ять-шість років, подряпане коліно, сльози на щоках.
— **Забрали мого велосипеда**, — схлипнув він. — **Ті хлопці… старші… А мама казала не йти звідси…**
Виявилося, він утік від бабусі, взяв новенький **двоколісний** — подарунок на **ім’яни** — і хотів дістатися до мами. Вона працювала тут. Офіціанткою.
Я взяв його за руку, холодну, як ранкова роса.
— **Ходімо, знайдемо її.**
Адміністратор кликнув **Мар’яну**. Вона вибігла — волосся розкуйовджене, очі широкі від жаху. Ухопила сина, притиснула, а потім глянула на мене.
— **Ви… ви його знайшли?** — голос тріщав, як тонкий лід.
— **Просто почув.** Я був на зустрічі…
— **Дякую.** — Вона усміхнулась крізь сльози, і в тій усмішці було більше, ніж у всіх розказах про багатства.
Я вже хотів піти, але **Данилко** вчепився в мене:
— **А ви прийдете ще?**
Мар’яна подала мені серветку з номером.
— **Заходьте. На каву.**
Я прийшов. Ми говорили до півночі. Вона розповіла про чоловіка, який загинув під **Черкасами**, про те, як годує дитину сама, про роботу, що з’їдає сили. Але не скаржилась.
Вона була **справжньою**.
Минуло сім років. Тепер у нас дві дитини — **Данилко** і маленька **Оринка**. Я працюю в тому ж ресторані, лише тепер за стійкою.
Іноді вночі я прокидаюся й дивлюсь у вікно. Згадую той двір, ту темряву. **Долю, що прийшла до мене у вигляді плачущого хлопчика.**
Бо коли здається, що все втрачено — хтось чекає за кутовим. **Просто треба вийти з дому.**
