У селі не було гарнішої пари, ніж Олеся та Тарас. З дитинства бігали разом вуличками, потім до школи, що стояла на пагорбі. Бувало, взимку у Олесі руки мерзли, а він тягнув її портфель і підганяв:
— Ну ж бо, Олесю, рушай швидше, як побіжиш — так і зігрієшся.
— Ото турботливий Тарасик, з нього чоловік добрий буде, — сміялися сільські жінки, побачивши дітей разом. — Завжди ж у парі.
— Та годі вам, — казали інші, — дитинами разом, а виростуть — на інших задивляться, хлопці ж вони такі. Ото й уся дружба.
Олеся нікого не слухала, знала і матері твердила:
— Тарасик — мій найдорожчий і вірний друг.
Дитяча дружба з часом переросла в кохання. Олеся з Тарасом й не помітили, як виросли. До дев’ятого класу Олеся розквітла — струнка, мов пір’їнка, з блакитними очима та світлим волоссям, а Тарас навпаки — чорнявий хлопець із карими очима та ямочкою на підборідді.
Тепер вони вже гуляли ввечері, тримаючись за руки, а заздрісні дівчата шипіли вслід:
— І чого Тарас прив’язався до Олесі? Невже їй не набридне ходити за нею, мов бичок. Та ще й усі її витребеньки виконує.
Багато хлопців теж позирали на Олесю, але й близько не підходили — знали, Тарас за неї постоїть. Не один уже його силу на собі випробував. Життя йшло своєю чергою, і попри все та всіх, одружилися Олеся з Тарасом. Хоча багато жінок радили їй:
— Олесю, не варто серйозно сприймати Тараса як чоловіка. Не можна вірити таким гарним мужикам. Усім давно відомо — гарний чоловік то чужий чоловік. Поживе з тобою рік-другий — і піде на сторону, така в них собача вдача.
Та серце Олесі не зважало на плітки сільських кумушок. Вона знала — їй потрібен лише Тарас. Після весілля односельці теж придивлялися, чекали — ось-ось у їхніх стосунках настане чорна смуга.
Та пощастило Олесі з чоловіком. Добрий, турботливий, люблячий, та ще й гарний. Олеся теж під стать. Добрий чоловік — це велике щастя для дружини, а коли ще й у домі лунає дитячий сміх — то щастя подвійне.
— Тарасю, щось мені недобре, — якось вранці сказала Олеся, — трохи крутиться голова, нудить…
Тарас перелякався:
— Може, покличу фельдшера?
— Ні, я сама зайду, — відповіла вона. — Ти йди на роботу, а я по дорозі завітаю до медпункту.
Фельдшер порадила їхати до райцентру.
— Не до мене тобі, Олесю, швидше за все, ти вагітна.
Тарас із Олесею повернулися з лікарні щасливі й радісні.
— Готуйтеся стати дідусями та бабусями, — оголосили вони батькам, а ті теж зраділи.
Народився син Миколка. Ох, і раділи всі — і самі молоді батьки, і дідусі з бабусями. Не минуло й трьох років, як з’явився на світ Юрко — такий же гарний хлопчисько, як і старший Миколка, схожий на Тараса: чорнявенький, з тією ж ямочкою на підборідді.
— Ото ж хлопці в Олесі й Тараса гарні, — говорили між собою селяни.
А ще через два роки народився й Василько — з блакитними оченятами, ніжний, мов мати. Троє синів, троє хлопчиків росли в материнській та батьківській любові. І щасливішої сім’ї у селі не було. Усі бачили їхнє ставлення одне до одного з дитинства й не могли сказати нічого поганого.
Бачили, як Олеся возиться із хлопцями, яка вона турботлива мати. Тарас повертався з роботи вночі, старався, щоб його родина ні в чому не потребувала. Старший Миколка вже пішов до школи. Був кмітливим і добре вчився — на радість батькам.
Тарас працював механіком у майстерні з ремонту сільськогосподарської техніки. Уся техніка була під його доглядом — вантажівки, трактори, комбайни тощо. Роботи завжди було багато, особливо під час сівби та жнив. Величезні поля треба було вчасно засіяти й зібрати. А техніка мусила працювати без відмов.
На околиці, біля лісу, стояв інтернат, де жили діти-сироти. У когось із них не було батьків, у когось — матір позбавили батьківських прав. Дітей було небагато. Але Олеся завжди жаліла тих діточок. Іноли спекла пиріжки — залишала своїм, а решту клала в кошик і несла до інтернату.
— Шкода їх усіх, — думала вона, — хто їм спек
