Все має свою ціну! Тепер я один, як собака Байрак…
Пише вам самотній чоловік, якому виповнилось понад сімдесят. Хочу розповісти свою історію, що, можливо, стане застереженням для інших.
Я живу у великому провінційному місті, скажімо, у Кривому Розі, та навкруги лише чужі обличчя. Стіни мого будинку давно перестали бути рідними, а вулиці, якими колись крокував впевнено, тепер здаються пустельними і холодними. Ніхто мене не чекає, ніхто про мене не питає. Ось плата за минуле…
Дивлюсь у дзеркало і не впізнаю себе. Обличчя ослабло, волосся посвітліло, плечі схилились, а очі потьмяніли. Де той чоловік, що жив по‑повному, кохав жінок, галасливі застілля і красиве життя? Де той самовпевнений «бонвіван», що вважав світ своїм підніжжям? Тепер замість нього – втомлений, нікому непотрібний старий…
Гріхи минулого
Колись я був ловеласом, грайливим підданим долі. Мені подобалися гарні жінки, я легко їх зачаровував, а потім так само легко забував. «Живемо один раз, треба брати все від життя», – говорив я собі. І тоді здавалося, що я правий.
У мене була дружина – Оленка, добра і терпляча жінка. Вона витримала зі мною п’ятнадцять років шлюбу, хоча я не давав їй ні хвилини спокою. Я зникав уночі, повертався п’яним, часто приводив додому дешевих дівчат. Оленка мовчала, терпіти, сподіваючись, що я зрозумію.
Але я не планував зупинятись. Вважав, що вона нікуди не підете, що її створено лише терпіти. Хіба вона могла піти? Я ж чарівний, веселий, у мене багато гривень – навіть 5000 гривень у кишені. Та одного разу Оленка поставила мене перед вибором: чи змінююсь, чи йде. Я лише усміхнувся: «Куди ж ти підеш, кохана?».
Виявилось, що вона знала куди. Одного дня вона зібрала речі, взяла дітей і вирушила в інший кінець України – у Харків. Без крику, без сліз. Просто пішла назавжди.
Спочатку я не звернув на це уваги. Жив далі, лише час від часу згадуючи дружину і дітей. Аліменти я платив нерегулярно, а то й взагалі не згадував про них. Одного разу я вирішив зробити сюрприз на Різдво – відіслав подарунки. Через кілька днів посилка повернулася назад…
Я пожимав плечима, відмахнувся. «Ну добре, вони ще прийдуть». Але роки йшли, а телефон мовчав.
Самотнє старіння – страшний суд
Не думав про старість. Коли був молодий, здавалося, що так буде завжди. Роботу стабільну я не любив, волів розваги. Переїжджав з місця на місце, лише б не застряг. Сміявся над тими, хто відкладає гроші, будує будинки, дбає про майбутнє.
А тепер моя «вільна» життя перетворилась на крихітну пенсію, якої ледь вистачає на ліки. Теплу їжу я давно не їв. Іноді засинав голодним, бо куди скаржитися.
Нещодавно на вулиці зустрів старого приятеля. Він постарів, та виглядав охайно, впевнено, спокійно. У нього був будинок, сім’я, діти. Він похлопав мене по плечу і сказав:
— Олександре, ти був королем, а ким став?…
Я не знав, що відповісти. У горлі застряг ком. Все, що залишилось – спогади і жаління. Не хочу, щоб мене жалкували. Все, що сталося, – моя власна провина.
Коли інші будували сім’ї, я пив у барі з фальшивими друзями.
Коли інші відкладавали гроші, я витрачав їх на коханок.
Коли інші думали про завтрашній день, я думав лише про нічні розваги.
А тепер, коли потрібні діти, я не смію дзвонити їм. Можливо, у мене вже є онуки, та я помру, не побачивши їхніх облич.
Запізніла порада тим, хто ще може все виправити: не повторюйте моїх помилок, не вважайте молодість безмежною, не сприймайте сім’ю як належне. Любіть тих, хто поруч, бережіть рідних, бо колись ви можете опинитися в порожній квартирі, де навіть ехо не відповість на ваше «Привіт».
