Все має свою ціну! Тепер я одинок, як пес…
Пишу вам самотній чоловік, якому вже за сімдесят. Хочу поділитися історією, яка, можливо, стане застереженням для інших.
Живу я у великому провінційному місті, скажімо, у Черкасах, а навкруги лише чужі обличчя. Стіни мого будинку давно перестали бути рідними, а вулиці, якими колись крокував упевнено, зараз виглядають пустинними і холодними. Ніхто мене не чекає, ніхто про мене не питає. Оце плата за минуле…
Дивлюсь у дзеркало і вже не впізнаю себе. Обличчя опущене, волосся давно посивіло, плечі схилилися, а очі втратили блиск. Де той чоловік, що жив на повну котушку, любив жінок, шумні застілля і красиве життя? Де той самовпевнений бонвіван, який вважав світ під ногами? Тепер замість нього – втомлений, нікому не потрібний дідусь…
Гріхи минулого
Колись я був ловеласом, грайливим піддосвіччям долі. Мені подобалися красиві жінки, я їх легко зачаровував, а потім так само легко забував. «Живемо один раз – треба брати все», – повторював я собі. І тоді здавалось, що я правий.
У мене була дружина, Одарка, добра і терпляча жінка. Вона витримала зі мною п’ятнадцять років шлюбу, хоча я не давав їй ні дня спокою. Я зникали ночами, повертався п’яним, іноді приводив додому дешевих дівчат. Одарка мовчала, терпіти намагалася, сподіваючись, що я образуміюсь.
А я не думав зупинятись. Здавалось, що вона нікуди не підете, що її створено тільки терпіти. Хіба вона могла піти? Я ж веселий, харизматичний, грошей у мене було купа. Та одного разу Одарка поставила мене перед вибором: або я змінююсь, або вона йде. Я лише посміхнувся: «Куди ж ти підеш, кохана?»
Виявилось, що знала куди. В один день вона зібрала речі, взяла дітей і поїхала в інший кінець України – у Львів. Без скандалів, без істерик. Просто пішла – назавжди.
Спочатку я не приділив цьому значення. Жив далі, час від часу згадуючи дружину і дітей. Алгоритм виплат я не дотримував, а вони і не нагадували про себе. Одного разу вирішив зробити їм сюрприз на Різдво – надіслав подарунки. Через кілька днів посилка повернулася назад.
Пожимав плечима, відмахнувся. «Ну що ж, вони ще з’являться». Але роки летіли, а телефон мовчав.
Самотня старість – страшний суд
Я не думав про старість. Коли був молодий, здавалось, що так буде завжди. Працювати стабільно я не любив, віддавав перевагу веселощам. Переїжджав з місця на місце, тільки б не осідлати. Сміявся над тими, хто відкладає гроші, будує будинки, дбає про майбутнє.
Тепер моя «вільна» життя обернулася крихітною пенсією, якої ледь вистачає на ліки. Теплу їжу я давно не їв. Іноді засинаю голодний, але кому ж скаржитися?
Нещодавно на вулиці зустрів старого приятеля. Він постарів, та виглядав доглянуто, впевнено, спокійно. У нього був дім, сім’я, діти. Він похрустив мене по плечу і сказав:
— Олеге, ти був королем, а ким став?…
Не знав, що відповісти. У горлі застряг ком. Все, що залишилося, – спогади і жалощі. Не хочу, щоб мене жалили. Все, що зі мною сталося, – моя власна провина.
Коли інші будували сім’ї, я пив у барах з фальшивими друзями.
Коли інші відкладавали гроші, я витрачав їх на коханки.
Коли інші думали про завтрашній день, я мріяв лише про нічні розваги.
А тепер, коли потрібні діти, я не смію їх телефонувати. Можливо, у мене вже є онуки, але я помру, так і не побачивши їхніх облич.
Запізнілий порадник тим, хто ще може все виправити
Не повторюйте моїх помилок. Не думайте, що молодість безмежна. Не вважавайте сім’ю само собою зрозумілим. Любіть тих, хто поруч, бережіть рідних.
Бо колись ви можете опинитися в порожній квартирі, де навіть ехо не відповість на ваше «Привіт»…
