29 листопада
Все має свою ціну. Тепер я один, як бродячий пес…
Пишу вам старий чоловік, якому вже за сімдесят. Хочу поділитися історією, яка, можливо, стане попередженням для інших.
Живу я в великому провінційному місті Полтава, та навкруги лише чужі обличчя. Стіни мого будинку давно втратили тепло рідного гнізда, а вулиці, колись проймовані впевненим кроком, тепер здаються пустельними і холодними. Ніхто мене не чекає, ніхто ні про що не питає. Ось така плата за минуле…
Дивлюсь у дзеркало і не впізнаю себе. Обличчя сплюснулося, волосся посрібніло, плечі схилилися, а очі втратили блиск. Де той чоловік, який колись жив на повну, кохав жінок, гучні застілля і красиве життя? Де той самовпевнений «бонвіван», що вважав світ під ногами? Тепер замість нього – втомлений, нікомусь непотрібний старий.
Гріхи минулого
Колись я був ловеласом, грайливим з удачею. Любив я гарних жінок, легко їх зачаровував, а потім так само швидко забував. «Живемо один раз, треба брати від життя все», — повторював я собі. І тоді здавалось, що я правий.
Моя дружина, Галина, була доброю і терплячою жінкою. П’ятнадцять років ми були разом, хоча я не давав їй ні хвилини спокою. Ніччю зникав, повертався п’яний, часто приводив додому якісь дешеві дівчата. Галина мовчала, терпіти намагалася, сподіваючись, що я змінюся.
Але я не планував зупинятись. Вважав, що вона нікуди не підете, що її створено лише для терпіння. Хіба вона могла піти? Я ж був чарівний, веселий, у мене було грошей. Та одного разу Галина поставила мене перед вибором: чи я змінюся, чи вона підете. Я лише посміхнувся: «Куди ти підеш, мила?»
Виявилось, що вона знала куди. Одного дня вона зібрала речі, взяла дітей і поїхала в інший кінець України. Без скандалу, без крику. Просто пішла – назавжди.
Спочатку я не приділив цьому уваги. Жив далі, час від часу згадуючи дружину і дітей. Аліменти я не сплачував регулярно, а вони й не нагадували про себе. Одного разу я вирішив зробити їм сюрприз на Різдво – надіслав подарунки. Через кілька днів посилка повернулася назад…
Я знизав плечима, відмахнувся. «Ну і що, ще з’являться». Але роки йшли, а телефон мовчав.
Одинока старість – страшний суд
Я не думав про старість. Коли був молодий, здавалось, що так буде завжди. Постійно працювати не любив, віддавав перевагу веселощам. Переходив з місця на місце, тільки б не осідати. Насміхався над тими, хто відкладали гроші, будували будинки, дбали про майбутнє.
Тепер моя «вільна» життя обернулася крихітною пенсією, яку ледь вистачає на ліки. Теплу їжу я давно не їв. Іноді засинав голодний, бо куди скаржитися – немає нікого.
Нещодавно на вулиці зустрів старого друга. Він постарів, та виглядав доглянуто, впевнено, спокійно. У нього був дім, сім’я, діти. Похлопав мене по плечу і сказав:
— Миколо, ти був королем, а ким став?
Не знав, що відповісти. У горлі застряг ком. Все, що залишилось, – спогади і жаля. Не хочу, щоб мене жалили. Все, що сталося, – моя вина.
Коли інші будували родини, я пив у барі з фальшивими друзями.
Коли інші відкладавали гроші, я витрачав їх на коханки.
Коли інші думали про завтрашній день, я думав лише про нічні розваги.
А тепер, коли потрібні діти, я не смію їх зателефонувати. Можливо, у мене вже є внуки, але я вмру, не побачивши їхніх облич.
Запізнілий порадник тим, хто ще може щось виправити
Не повторюйте моїх помилок. Не вважайте молодість безмежною. Не сприймайте сім’ю як даність. Любіть тих, хто поруч, бережіть рідних.
Бо колись ви можете опинитися в порожній квартирі, де навіть ехо не відповість на ваше «Привіт».
