У маленькому гірському селі на Карпатах жила сама по собі Олена Шевченко, яка звикла до самотності після втрати чоловіка. Її хата стояла серед густих лісів, і хоча тиша інколи давила, вона знаходила в ній спокій. Однієї зимової ночі, більш як п’ятнадцять років тому, вона почула дивний звук надворі — ніби стогін, майже плач. Відчинивши двері, вона побачила вовченя, мокре від снігу, з підраненою лапою.
Олена вагалася. Вона знала, що вовк біля хати — це страх, небезпека… але, поглянувши йому в очі, побачила щось інше. Обережно підняла його, занесла в хату. Перев’язала лапу, висушила біля грубки, годувала залишками вечері. Тижнями вовченя, яке вона назвала Вихор, одужувало. Грало у дворі, спало біля її ліжка, ходило за нею, ніби тиха тінь. Але Олена розуміла: він не міг залишитися назавжди. Вихор належав лісу.
Одного ранку вона відвела його на галявину і з болем у серці відпустила. Він подивився на неї востаннє і зник серед дерев.
Роки минали. Олена старіла, кроки ставали важчими, а ночі — довшими. Однієї суворої зими сніг завалив двері, і вона захворіла. Лежачи без сил, ледве могла підвестися, щоб розпалити вогонь. Одного ранку її розбудив гуркіт. Спочатку подумала — вітер… але потім почула виття. Підійшла до вікна і побачила: перед дверима стояв великий сірий вовк з густою шерстю і глибоким поглядом. У його зубах був свіжий здобич — заєць, який він поклав на поріг.
Олена, слабка, відчинила двері. Вовк дивився на неї, і в ту мить вона впізнала його: це були очі Виходу. Він не зайшов у хату, але й не пішов. Тижнями щоранку приносив їжу — птаха, шматок м’яса, все, що міг добути. Інколи лягав неподалік, ніби стерег.
З часом Олена видужала. Одного дня вона вийшла на ту саму галявину, де колись відпустила його. Вихор був там, ніби чекав. Вона підійшла ближче, простягнула руку, а він, без страху, схилив голову.
Більше вони не бачилися. Але Олена ніколи не забула цього уроку:
Ліс не забуває тих, хто дарує йому доброту. І навіть найменша милість може повернутися до тебе… навіть у вигляді вовчих лап і іклів.
Ми думаємо, що добрі справи губиться у часі. Але життя завжди пам’ятає, де ти посіяв любов.
