15 травня, субота. Я давно приховувала наш новий дачний будиночок у Карпатах від рідних. Треба було швидко все підготувати: схопити лопати і розпочати копати в саду, бо вони більше не приїдуть.
Ранок порушив раптовий дзвінок, і я підскочила, бо на екрані вигоріло ім’я: «Тітка Люда».
— «Наташенько!» — вигукнула вона, аж голос піднявся на весь провулок. — «Уявляєш, ми вже в дорозі до твоєї дачі!»
Моя чашка кави зависла у повітрі. Тітка Люда була тією, що три місяці жила у нашій новій квартирі, доки ремонтувала свою. Три нескінченні місяці, сповнені питань: «Чому у вас немає цього?» чи «Навіщо так робити?», і її улюблених фраз «у ті часи…».
— «Як… ви приїдете? Хто… ви?», — я вимовила, намагаючись не розплакатися.
— «Приїдемо з подругами! На тиждень розслабитися», — відповіла тітка, а на лінії вже чути сміх і дзвін бокалів. — «Що таке проблема? Ми ж рід!»
Слово «рід» завжди було у неї ключем, що відкриває будь‑які двері. Після інциденту в квартирі ми з Віталіком вирішили не розповідати іншим про дачу, та хтось, кому довірили, зрадив – розкрив навіть адресу.
— «Тітко, ми…», — я намагалась протистояти, намагаючись зберегти спокій.
— «Вже в потязі!» — перебила її тітка, радісно. — «Скоро будемо!»
Дзвінок завершився кількома гудками, і моє серце почало бібріти. Я швидко набрала Віталія:
— «Віталію, тітка Люда і подруги вже в дорозі».
— «Боже мій, знову», — зітхнув він. — «Не могли б ви просто не відкривати двері?»
— «Вони не підуть просто так», — я відповіла, нервово граючи краєм фартуха. — «Вони будуть стояти біля паркану і підганяти нас перед сусідами. Пам’ятаєш історію з квартирою? «Невістка вигнала тітку на вулицю!»»
До обіду тітка Люда і її три середньовікуваті кузини — Люда, Катерина і Віра — вже зайняли кухню. Верaнда, яку я ще вранці цінувала за спокій, заповнилася їхніми валізами. Холодильник, що був сповнений наших домашніх варень, тепер був наповнений чужими покупками, а поряд стояли ящики з вином.
— «Наташенько, де твої рушники?» — крикнула Люда з ванної.
— «І принесіть туалетний папір!» — додала Катерина.
— «Твій шампунь якийсь дивний», — зауважила Віра, нюхаючи пляшку з лавандовим ароматом. «Дай мені нормальний!»
Я стискала кулаки, нігті втискаючи в долоні. Мій шампунь був саме такий, яким я його обрала — особистим, унікальним, не для натовпу гостей. Здавалося, настав час навчитися казати «ні», навіть родичам.
— «Тітко, ти ж живеш тут так гарно! Ділянка простора, баня… Чому нам не сказали? Ми ж рід!» — сказала вона, розташовуючись у плетеному кріслі, яке ми принесли з Італії.
— «Тому саме», — тихо відповіла я, відчуваючи, як емоції піднімаються.
— «Що‑що?», — притворно підняла тітка руку до вуха. «Не зрозуміла!»
— «Тому саме!», — крикнула я. «Ти — саме та родичка, що вважає, що має право просто з’явитися, зайняти весь простір і користуватись всім, що нам належить!»
— «Наташенько!», — майже піднялася тітка, готуючись захищатися. «Як ти смієш…»
— «Саме так!», — голос мій піднявся, мов вогонь, який довго гасити. «Ти пам’ятаєш, як в квартирі сказали: «О, я залишуся на тиждень!» — а потім три місяці! Кожен день — критика, накази, як жити, що міняти…»
В цей момент у двері зайшли «дівчата» — з рушниками, з келихами вина, здивовано спостерігаючи за нашою сваркою.
— «Ми скоро їхатимемо у відпустку», — спробувала я говорити спокійно, хоча голос тремтів. «Квитки вже куплені».
— «Не хвилюйтесь, ми самі справимось», — зневажливо відмахнулася тітка, повертаючись у крісло. «Їдьте у свою відпустку!»
— «Ні», — твердо відповіла я, коліна тряслися, а голос залишався стійким. «Ти не залишишся тут. Не на тиждень, не зараз. Це наш дім, і ми хочемо спокою».
Тітка виглядала, ніби не чула або вдавала, що не розуміє.
Три дні пройшли в напруженій гостинності. Ранок — чужі голоси в кухні
