Та щойно дві години тому я стояла у власній кухні в гумових рукавичках, закатавши рукава, з руками у мильній воді. Поряд гора брудного посуду. Волосся стягнуте в тугій пучок, без макіяжу, ноги мруть після усієї ночі прикидів.
А смішне ось що: кілька поверхів вище, у бальній залі нашого маєтку, під кришталевими люстрами тусувались сотні блискучих гостей. Ковтали шампанське, сміялись надто голосно й позували біля квіткової стіни з написом «Щорічний Бал Фонду Коваленків».
Це мій дім. Моя подія. Моє життя. Але жоден із них мене не пізнав.
Бо я цього не хотіла.
На мені не було дизайнерської сукні чи діамантів. Ні, я позичила форму у кейтерингу — чорну полівку, штанці та простенький фартух. Просочилась на кухню до прибуття гостей й злилась з метушнею непоміченою.
Чому?
Мені треба було щось побачити. Зрозуміти. Мій чоловік Дмитро тижнями розповідав, які брехливі люди у його колі. Як дехто посміхається йому, а поза спиною кпиться. Як благодійні заходи часом збирають більше егоїзму, ніж щирості.
Тож я вирішила перевірити сама.
Хотіла знати, хто ці люди справді… коли вважають мене «обслугою».
Все почалось з дрібниці. Жінка в пунцовій суконній сукні цокала язиком, коли я шукала вино довше п’яти секунд. «Вам, працівникам, треба кращу підготовку», — буркнула вона, навіть не глянувши.
«Вам, працівникам».
Фраза вразила глибше, ніж чекалось.
Потім з’явилась івент-менеджерка Саша — та, кому ми платили чималі гроші за організацію. Ввірвалась на кухню, стрибаючи навушниками, й лаяла всіх, як старшина: «Гей, дівчино у фартусі! Столик шостий чекає на воду! Чого стоїте?»
Я стримала відповідь і мовчки виконала. Мандруючи натовпом, чула позаду пошепки й регіт. Деякі гості майже не помічали мене. Інші косились і відвертались, ніби я не варта того простору, який займала.
Літня пані — здається, Галина, одна з «світських левиць» — покликала мене до столу з десертами. «Повільні дуже з креветками», — сухо сказала вона. — «Вас уже не вчать слухняності? І посміхайтесь, заради Бога!»
Я посміхнулась. Ввічливо.
Вона примружилась: «Хіба що… ідіть краще мити посуд. Вам до лиця така робота».
Посуду.
У моєму власному домі.
Де у коридорі висіли наші весільні фото, а моя улюблена картина — подарунок Дмитра на річницю — прикрашала сходи прямо за нею.
Та я кивнула й повернулась на кухню.
І ось я стояла там, терла тарілки, слухаючи музику з бальної зали, що спливала наче жорстоке нагадування про місце, де я мала бути.
Я вже збиралась закінчити цю гру…
Коли раптом почула знайомий голос: «Перепрошую… хтось бачив мою дружи
Отже той фартух тепер вісить у моїй шафі поруч із вечірніми сукнями – нагадування про той вечір, коли я, володарка цього дому, мила посуд і бачила людські душі без прикрас. Але найцінніше було не те, що я їх бачила, а те, що сама не забула, звідки я родом і якою повинна залишатися. Потому що справжнє багатство – це вміння бачити людину, а не її статус чи гаманець, аби натомість володіти споконвічною українською чеснотою – глибокою людяністю.
