Сьогодні в мене на душі важко, тому хочу розповісти історію, яка ніколи не залишає мене байдужою. Це не просто оповідь — це нагадування, що навіть у найчорніші дні надія приходить непомітно, але саме тоді, коли це найпотрібніше. І що справжнє кохання не тікає, коли стає важко.
Все почалося в лікарні у Львові, куди я потрапила через травму коліна. Здавалося б, дрібниця — зв’язки, тиждень спостереження, і додому. Але моя сусідка по палаті — тендітна, з блідим обличчям і очима, сповненими болю — назавжди змінила моє бачення життя.
Її звали Соломія. Їй було лише 22. Вона чекала на операцію, після якої мала втратити частину ноги — лікарі казали, що ампутація вище коліна єдиний шанс врятувати їй життя.
Кожного ранку до неї приходив хлопець. Його звали Ярослав. Він приносив каву у термосі, розповідав про події за вікном, читав смішні історії з інтернету, а іноді просто мовчав і тримав її за руку.
Я випадково почула їхню розмову. Вона намагалася його відпустити. Говорила, що не хоче бути тягарем, що не хоче забирати у нього майбутнє. Її голос тремтів, а обличчя було кам’яним.
Він відповів тихо, але твердо:
— Забудь. Я нікуди не йду. Це наше життя, і я залишаюся. Назавжди.
Одного вечора я вийшла у коридор. Повернувшись, застигла на порозі — Соломія стояла біля вікна. Сьомий поверх. Вітер розвівав її волосся, руки тремтіли. Вона дивилася вниз.
Я кинулася до неї, кликнула по імені. Вона обернулась — вся в сльозах. Я обняла її, відтягнула від вікна. Довго сиділи мовчки. Потім вона розповіла все.
— Я не зможу одягнути весільну сукню, — шепотіла вона. — Не зможу станцювати перший танець. Не зможу бігати за своєю дитиною. Ким я буду без ноги?..
Я намагалася її заспокоїти, але відчувала — вона вже в пеклі. Її душа була розірвана. Ніби вона вже попрощалася з собою.
Через кілька дній їй зробили операцію. Вона стогнала вночі, просила знеболююче, але, певно, боліло не тіло — боліла душа.
Мене виписали. Я дзвонила їй, намагалася підтримати, але вона відповідала сухо. Я зрозуміла — вона не хоче нікого поруч. Тоді я перестала турбувати її. Але вона залишилася в моїх думках.
Минули роки. Я не знала, що з нею, чи взагалі вона жива.
А потім — зовсім звичайний день. Літо, сонце, я гуляю у Стрийському парку. І раптом бачу: молоде подружжя з двома дівчинками — сміються, граються. І ось я усвідомлюю — це Соломія. А поруч — той самий Ярослав.
Я підбігла, обняла її — ми обидві заплакали. Вона сміялась кріз сльози. Розповіла, що отримала протез — сучасний, зручний, знову навчилася ходити, керувати авто, закінчила навчання, знайшла роботу. Зараз у декреті — молодшій лише півроку.
— Я тоді була на межі, — тихо сказала вона. — Якби не Ярослав… Я б стрибнула. Він не дав мені зламатися. Кожен день казав, що любить. Переконував, що життя не закінчилося. А почалося наново.
Ми ще довго говорили, потім я пішла, але в душі залишилося світло.
Знаєте, ми часто скаржимося: затори, втома, сварки, начальник, криза… А десь у цей час хтось бореться за право просто жити. Просто встати на ноги — у прямому сенсі.
Історія Соломії та Ярослава — це не історія про біль. Це історія про силу кохання. Про те, як важко тримати за руку. Як важко не відпускати. Як важко бути поруч, коли страшно.
Нехай у кожного буде така людина, як Ярослав. І нехай ми самі будемо такими — для когось, кому зараз важко. Бо іноді навіть одна простягнута рука може врятувати ціле життя.
