Знаєш, іноді життя б’є так, ніби сокирою по душі. Болюче. Глибоко. І ти стоїш, ніби під дощем без парасольки, та думаєш — за що? Чому саме я?
Ми з Оленою прожили разом десять років. Познайомились ще студентами у Львові, потім перебрались до Києва, де почалось наше справжнє життя. Народились дві донечки — Соломія й Мар’янка. Різниця всього рік. Я працював у будівельній компанії, заробляв нормально — не розкошували, але й не бідували: раз на рік їздили на море, знімали гарну квартиру, могли дозволити собі дитячий садок та дрібні радощі — нові сукні, іграшки.
Олена сиділа вдома, писала статті, вела пару інтернет-крамниць. Я завжди допомагав: мив посуд, гуляв з дівчатками, робив разом з ними вироби з пластиліну, вчив букви.
Думав, у нас все добре. Але одного дня вона просто сказала:
— Я йду.
Спершу не зрозумів. Думав, про відпустку чи від’їзд до мами. Але вона додала:
— Я знайшла себе. Хочу більшого.
Вона пішла не лише від мене. Вона пішла від доньок. Залишила п’ятирічну Соломію і чотирирічну Мар’янку зі мною. Без жалю, без сліз. А через тиждень я побачив її Instagram: діамантове каблучко, яхта в Одесі, шампанське у номері люкс, сукні від відомих брендів і підпис — «нове життя починається».
Довго не міг зрозуміти — як? Вона обирає це? Блиск, гроші — і жодного дзвінка донькам?
Найважче було чути, як дівчатка щодня питали:
— Тату, а мама повернеться?
А я не знав, що відповісти. Як пояснити малій, що мама не просто пішла — вона вибрала гроші замість їхніх обіймів?
Минуло два роки. Я справлявся. Було важко — дуже. Інше
