«Вона нам нічого не винна», сказала свекруха й зачинила двері перед моїм носом.
Клацання замку пролунало, ніби постріл. Я залишилася стояти на холодному бетонному майданчику, міцно стискаючи в руках сумку з речами сина. З-за дверей долинув рівний гул телевізора. Вони просто продовжили дивитися серіал. Нібито й не виганяли зараз власну невістку з онуком на вулицю, у листопадову сльоту.
А почалося все з, здавалося б, звичайної розмови за сніданком. Мій чоловік Богдан, як завжди, поспішав на роботу, на ходу ковтаючи бутерброд.
Олю, ти не проти, якщо ми трохи допоможемо мамі? спитав він, уникаючи мого погляду. У неї там з ванною біда, трубу прорвало, сусіди знизу заливаються. Треба терміново робити ремонт.
Звісно, допоможемо, легко погодилася я. Тільки що значить «допоможемо»? Грошей дамо?
Ну Богдан завагався. Не зовсім. Мама просила переїхати до неї на час ремонту. Ну, на тиждень-другий. А то їй самій із робітниками не впоратися, та й пил, бруд А у нас якраз той закрили замовлення, премію дали. Можна й відпочити трохи.
Думки про те, щоб пожити у просторих трьох кімнатах свекрухи, поки нашу однушку ми здавали, щоб оплатити іпотеку, мене не тішили. Але я завжди намагалася зберігати мир у сімї.
Гаразд, зітхнула я. Але тільки на тиждень, Богдане. Довше я не витримаю. Ти ж знаєш, як у нас із твоєю мамою складаються стосунки.
Вона змінилася, Оленко, слово честі! обійняв мене чоловік. Сумує за онуком. Усе твердить: «Привозьте Максимка частіше». Ось і нагода представилася.
Ми переїхали в неділю. Зустріла нас Наталія Іванівна з підкреслено холодною ввічливістю.
Взуття знімайте у коридорі, підлогу я щойно помила. Кімнату вам приготувала ту, що подалі від моєї. Щоб не заважали.
Від перших же хвилин стало зрозуміло, що «тиждень» доведеться вважати дуже умовним терміном. Ремонт у свекрухи йшов мляво, робітники зявлялися разів два на тиждень, а більшу частину часу Наталія Іванівна вимагала моєї присутності «для компанії» або щоб я допомагала їй із приготуванням їжі й прибиранням.
Олю, ти тут не сиди склавши руки, підлогу у вітальні протри, лунав її голос, варто мені сісти з книжкою чи пограти з Максимом.
Олю, сбігай до магазину, мені потрібен сир, тільки нежирний, дивись по даті.
Олю, Богдан казав, ти добре шиття освоїла? Підший мені поділ на спідниці.
Я намагалася не нарікати, нагадуючи собі, що це ненадовго. Богдан же, відпрацювавши зміну, віддавав перевагу відсиджуватися з телефоном у нашій кімнаті чи йти «до гаражу до хлопців». Усі розмови про те, що пора б і додому, він відрізав односкладово: «Мамі самій важко, треба потерпіти».
Так тиждень розтягнувся на місяць. Потім на другий. Наші речі з чемоданів перекочували на полиці й у шафу. Максим звик до нової кімнати. А я все чекала, коли ж це закінчиться.
Переломний момент настав одного листопадового вечора. Максим захворів, у нього піднялася температура. Наша домашня аптечка залишилася в старій квартирі, і я пішла до свекрухи попросити жарознижувальне.
Наталіє Іванівно, у Максима температура, під сорок. Дайте, будь ласка, парацетамол чи нурофен, у вас же завжди є запас.
Вона дивилася телевізор, навіть не повернувши голови.
У шафці у ванній подивися. Якщо є бери.
У шафці не було нічого, крім йоду й старого бинта. Повернувшись у вітальню, я спробувала говорити спокійніше, хоча всередині все кипіло.
Немає нічого. Дайте грошей, я збігаю до аптеки, вона до дванадцятої працює.
Тут вона обернулася. Погляд у неї був важкий, оцінюючий.
Грошей? А де твої гроші? Ти тут у мене живеш, їси мою їжу, світ палиш, воду ллєте. Могла б і свої на ліки для дитини знайти. Чи в тебе їх немає?
Мої гроші пішли на оплату нашої квартири й іпотеки, ледве стримуючись, промовила я. Ми ж домовилися, що поки живемо у вас, ми здаємо нашу й платимо за ваш ремонт. Це й є наша допомога.
Ага, допомога, хмикнула вона. Крихти. На ремонт треба вдесятеро більше. Тож не треба тут жебрати. Сама якось вирішуй свої проблеми.
У цей момент повернувся Богдан. Поч
