Вона мріяла про вільну пенсію, і тепер ми їй не заважаємо.
Свекруха хотіла жити на широку ногу на пенсії тепер ми її більше не турбуємо.
Інше життя грає з нами такі дивні штуки, що вже й не зрозумієш, де правда, а де жорстокий жарт долі. Ніколи б не подумала, що після дванадцяти років спільного життя під одним дахом зі свекрухою, коли усе здавалося стабільним і зрозумілим, наша родина опиниться перед моральним ультиматумом: платіть або йдіть геть.
Тоді, одразу після весілля, Марія Шевченко запропонувала нам з чоловіком переїхати у її просторий трикімнатний у самому серці Києва, а сама охоче заселилася в мою однокімнатну хатинку на Оболоні. Ми були на сьомому небі: жити в центрі, у гарних умовах, з благословення свекрухи що може бути краще для молодого подружжя?
Ми вклали весільні гроші в ремонт: від підлоги до стелі, квартира стала як нова сучасна кухня, оновлений санвузол, свіжий паркет і невелика перепланува. Свекруха приходила милуватися результатом, очі сяяли. «У вас так гарно!», «Ви добре попрацювали!» компліменти лилися щоразу. На знак подяки ми взяли на себе всі її комунальні платежі. Вона, полегшена, часто дякувала, навіть казала, що тепер може трохи відкладати грошей зі своєї пенсії. І чесно кажучи, усі ці роки ми ніколи не шкодували про нашу домовленість.
Потім зявилися діти: спочатку хлопчик, потім дівчинка. Зі зростаючою родиною ми почали мріяти про власне гніздечко. Відкладали на більше житло, адже чотирикімнатна була поки не по кишені. Ми не говорили про це Марії, сподіваючись, що колі все вирішиться само собою.
Все змінилося, коли вона вийшла на пенсію. Радість від свободи швидко змінилася скаргами: «Як жити на таку мізерну пенсію?», «Ця влада зовсім забула про пенсіонерів!». Ми робили, що могли: продукти, ліки, дрібна допомога. Аж поки одного разу за чаєм вона не кинула фразу, яка приголомшила мого чоловіка.
«Сину, ви ж живете в моїй квартирі, зрештою. То може, почнемо говорити про оренду? Скажімо десять тисяч гривень на місяць?»
Чоловік онімів. Йому знадобився час, щоб усвідомити. Потім він відповів:
«Мамо, ти серйозно? Ми вже платимо за твої комунальні, продукти, твоє життя тобі майже нічого не коштує. І ти ще й оренду хочеш?»
Відповідь була категоричною:
«Тоді міняємося назад! Я хочу свою квартиру!»
Ми зрозуміли: це був шантаж. Грубий, прямий і абсолютно невдячний. Але вона не знала, що ми вже мали гроші на перший внесок за власне житло. Ми слухали її мовчки, а ввечері вирішили годі.
Через кілька днів ми прийшли з пирогом не вибачатися, а сподіваючись, що вона передумає. Як тільки розмова зайшла про тему, вона вистрілила:
«Ну що, погоджуєтеся? Чи будете тіснитися в мене?»
Наша терпимість урвалася.
«Маріє, спокійно сказала я, ми ніде тіснитися не будемо. Ви берете свою квартиру назад, а ми йдемо на самостійність.»
«Та на які гроші, питаю я?»
Чоловік перебив її:
«Ми якось подолаємо. Це вже не твоя справа. Але запамятай, мамо: це ти обрала. Хотіла жити сама у своїй трикімнатній? Отримай.»
Усе відбулося швидко. Ми знайшли житло, оформили кредит, використали заощадження й продали мою однокімнатну, щоб зменшити платежі. За три тижні наші речі були в коробках.
Зараз Марія знову у своїй квартирі, яку ми відремонтували за свої кошти, у тій самій, яку так обожнювала доки не зрозуміла, що житиме там сама. Тепер вона скаржиться сусідам на «неякісний ремонт» і «невдячних дітей», сама платить рахунки, тягає пакети з продуктами і нарешті відчуває гіркий смак пенсії без допомоги.
А ми живемо у трохи тісній чотирикімнатній, але вільно. І морально, і фізично. Більше ніяких звітів, страхів перед скандалами чи новими вимогами. Ми перевернули цю сторінку.
Як каже народна мудрість: «Що посієш, те й пожнеш.» Тільки ось цього разу платити довелося не нам.
