Вона мовчить уже тиждень… Що ж мені робити, якщо вона відштовхує мене й ховає правду?
Ми з Олесею вже три роки разом. За цей час я ніколи не вагався у своїх почуттях до неї. Був певен — вона та, заради кого готовий змінити плани, звички, зрушити гори. Зняли хату в Києві, облаштувалися, мріяли про майбутнє, навіть перестали обережничати, адже обидва розуміли: ми більше, ніж просто пара. Ми — сім’я. І я мріяв, щоб одного дня нас стало троє.
Але минулого тижня в моє серце закралася тривога. Все сталося випадково. Олеся попросила дістати запальничку з її торби, і я, як завжди, не думаючи, заглянув усередину. Ніколи не ліз у її речі — ні в сумки, ні в телефон. Повага — основа кохання. Та саме тоді торба вислизнула з рук, і серед розсипаного з’явилася тонка папка з аналізами. Лікарські папери, з печатками приватної клініки, із свіжою датою.
Коли вона повернулася й побачила це — щось у ній миттєво змінилося. Поблідла, схопила папери, ніби це противага її таємниці. Не спитала, не пояснила. Просто закрилася. І з того моменту — ані слова. Ні про лікарів, ні про те, що трапилося. Тиждень минав у важкому мовчанні.
Я боюся питати. Не тому, що не хочу знати правду, а тому, що вона може спалахувати, втекти від розмови. У неї такий характер — якщо тиснути, зачиниться, як мушля. А я не хочу сварки. Хочу близькості. Справжньої, яка буває лише між тими, хто довіряє одне одному.
Може, вона захворіла? І не знає, як сказати? Може, аналізи виявили щось страшне? Або… навпаки — вагітна й хотіла зробити сюрприз? Або… що гірше — це не моя дитина? Розум б’ється об стіну здогадок. Я не впізнаю Олесиних поглядів, її кроків. Раніше вона розповідала про кожне печення, сміялася, жартувала. Тепер вона — чужа.
Я ж не просто її чоловік. Я той, хто будував з нею майбутнє, хто мріяв стати батьком її дітей. І якщо вона щось приховує — це болить, бо я ніколи не брехав їй. Від самого початку казав: «Зрадиш — і я піду. Без криків, без помсти. Просто зникну».
Я не підслуховував, не рився в телефоні, не допитував. Я вірив. Та тепер мовчання — найгірша кара. Кожен день — ніби хода через мінне поле. Вона робить вигляд, що все гаразд: варить каву, складає білизну, посміхається сусідці. Але поруч зі мною — тиша. Легка, як шелест листя, і палюча, як оцет.
Вчора намагався заговорити. Почав обережно, через жарт, як умію. Запропонував пройтися вечором по Дніпру, як колись. Вона відповіла: «У мене голова болить». І знову — стіна.
Боюся зробити неправильний крок. Одне невдале слово — і втрачу її. Але й чекати більше немає сил. Вночі лежу поряд, слухаю її дихання й молюся, щоб вона знову стала тією, кого люблю. Щоб ми були ми. А не я — і безмовна прірва між нами.
Може, скажете — просто спитай. Та як? Як сказати жінці, яку кохаєш: «Я відчуваю, що ти щось ховаєш, і мені страшно»? Як зробити так, щоб вона не подумала, що я звинувачую, а зрозуміла — я болю? Що моє серце тремтить від жаху, що з нею щось не так.
Не хочу бути ще одним чоловіком, що тисне, кричить, ламає. Хочу бути її опорою. Та як, якщо вона не пускає? Скажіть… що робити, коли між двома людьми — не відстань, а мовчання?
Я люблю її. Люблю до болю. І хочу вірити, що це — лише страх. Що незабаром вона обніме мене й шепне: «Я просто злякалася». Але якщо це щось інше? Чи зможу пробачити? Чи зможу забути? Чи стане це миттю, коли «ми» перетвориться на «було»?
