Вона мовчить уже тиждень… Що мені робити, коли вона відштовхує мене й ховає правду?
Ми з Соломією разом уже три роки. За цей час я жодного разу не сумнівався у своїх почуттях. Я був певний, що вона — та сама, заради якої я міг змінити плани, характер, навіть звички. Ми зняли квартиру у Львові, облаштувались, мріяли про майбутнє, навіть відмовились від контрацепції, бо обидва розуміли: ми більше, ніж просто пара. Ми — родина. І я мріяв, що одного дня нас стане троє.
Але минулого тижня в моє життя закралася тривога. Все сталося випадково. Соломія попросила дістати запальничку з її сумки, і я, як завжди, без думок поліз усередину. Ніколи не ліз у її особистий простір — ні в сумку, ні в телефон. Повага — основа кохання. Але саме тоді сумка вислизнула з рук, і серед розкиданого вмісту я побачив тонку папку з аналізами. Медичні папери, з печатками приватної клініки у Києві, зі свіжою датою.
Коли вона повернулась у кімнату й побачила це, щось у ній миттєво замкнулося. Вона поблідла, схопила документи, ніби це була зброя, яку я витягнув проти неї. Не запитала, не пояснила. Просто закрилася. І з того моменту — жодного слова. Ні про лікарів, ні про те, що трапилося. Тиждень минав у гнітючій мовчанці.
Я боюсь питати. Не тому, що не хочу знати правду, а тому, що вона може спалахнути, втекти від розмови. У неї такий характер — якщо тиснути, вона закриється, немов равлик у черепашці. А я не хочу сварки. Я хочу близькості. Справжньої, як у тих, хто довіряє один одному.
Може, вона захворіла? І не знає, як сказати? Може, аналізи показали щось страшне? Чи… навпаки — вона вагітна і хотіла зробити сюрприз? Або… що гірше — це не моя дитина? Мій мозок божеволіє від здогадок. Я не впізнаю Соломіїних поглядів, її кроків. Раніше вона ділилася кожним чханням, сміялась зі мною, жартувала. Зараз вона — чужа.
Я ж не просто її хлопець. Я той, хто будував з нею плани, хто хотів бути батьком її дітей. І якщо вона щось приховує — це болить, бо я ніколи її не обманював. З самого початку я сказав: «Зрадиш — і я піду. Без криків, без помсти. Просто зникну».
Я не підслуховував розмов, не лазив у телефони, не допитував. Я вірив. Але зараз мовчання — найгірша тортура. Кожен день — як ходіння по мінах. Вона робить вигляд, що все гаразд: варить каву, складає білизну, посміхається сусідці. Але поруч зі мною — тиша. Легка, як шелест листя, і палюча, як оцет.
Учора я намагався поговорити. Почав обережно, через жарт, як умію. Запитав, чи не хоче вона сьогодні прогулятися набережною, як колись. Вона відповіла: «У мене голова болить». І знову закрилася.
Я боюсь зробити неправильний крок. Одне невдале слово — і я втрачу її. Але й чекати більше немає сил. Нічами я лежу поруч, слухаю її дихання й молюся, щоб вона знову стала тією, кого я кохаю. Щоб ми були ми. А не я — і стіна між нами.
Може, скажете — просто запитай. Але як? Як сказати жінці, яку любиш: «Я відчуваю, що ти щось ховаєш, і мені страшно»? Як зробити це так, щоб вона не подумала, що я звинувачую, а зрозуміла — я переживаю? Що моє серце тремтить від страху, що з нею щось не так.
Я не хочу бути ще одним чоловіком, який тисне, кричить, ламає. Я хочу бути її опорою. Але як, якщо вона не підпускає? Скажіть… що робити, коли між двома людьми — не відстань, а мовчання?
Я кохаю її. Люблю до болю. І хочу вірити, що це — просто страх. Що скоро вона обійме мене й скаже: «Я просто заплуталась». Але якщо це щось інше? Чи зможу пробачити? Чи зможу забути? Чи це буде той момент, коли «ми» перетвориться на «було»?
